Розділ 11. Чи безвихідна безвихідь?

— Ти вже геть з глузду з’їхала?!

Вікторія роздратовано зітхнула, коли не змогла витерти помаду, що размазалась. Вона саме фарбувалася, слухаючи Моллі та, певне, гадаючи навіщо вона припхалась сюди. Подругами вони ніколи не були і те, що старша з диваків Шор зараз щебече біля неї, мов заведена пташечка, неабияк занепокоїло її, мабуть. 

Писар навіть не приховувала того, що слухала Моллі лише краєм вуха, але після прохання надати їй адресу Уляни Гайдук, палець Вікторії здригнувся, писнувши темно-червоною, майже коричневою, помадою по щоці, коли вона приголомшено сіпнулася. 

— Чому одразу “з глузду з’їхала”? – перепитала Моллі, дещо ображено стиснувши губи.

Вікторія з нервовим видихом зачинила маленьке кругле зеркальце, яке тримала в іншій руці, та так сильно гупнула ним по столу, що Моллі перелякалася, чи не розбилося те. 

— Ти раптом нічого не сплутала?

Паркер різким жестом вказала у бік стягів, що висіли на стіні прямо позаду неї. Більший з них і той, що знаходився вище, належав Гільдії Білого Дракона, калідрійської тикодінської спілки, засновником є ніхто інший, як Чарльз Шор. Утім Гільдія також розповсюдилася і в інших колоніях імперії. Полотно глибокого синього відтінку, уособлювало Велике Небо, на якому зійшлися золоте сонце та срібний молодий місяць, як символ рівноправ’я та вічної дружби. Навколо небесних світил скрутилося тонке блискуче тіло білого дракона, що був незмінним образом тикодінської магії. 

Утім, показала Вікторія на зовсім інший стяг: з золотими левом та вороном на біло-червоному полотні. Національний прапор Старої Калідрійської держави, який, між іншим, заборонили після приєднання її до територій імперії кількадесят років тому.

Моллі, вирішивши увімкнути справжню дурепу, лише невинно кліпнула. 

— У мене немає даних Веснійського Архіву, дорогенька. – з натиском процідила Паркер, яку, вочевидь, подібна поведінка завжди гострої на язик та хамовитої Моллі Шор починала дратувати. – Навіть уявлення не маю, як саме ті гречкосії ведуть перепис свого населення і чи ведуть його взагалі. 

Моллі, не втрачаючи надії, майже благально усміхнулася.

— Але ж ви маєте знати, що з себе представляє будь-яка закордонна особа, яка тимчасово проживає тут, адже так? Чому я не можу поцікавитись кимось конкретним?

— Та тому, що я не маю права розголошувати конфіденційну інформацію. – крізь зуби прошипіла Писар. – Тим більше стороннім людям!

— Це я стороння? Між іншим, я донька колишнього Хранителя. – нагадала Моллі, з абсолютною незворушністю змівши з квітчастої камізельки неіснуючу порошинку. Її улюблений чорний жилет залишився вдома, бо вона одягла інший. Темно-сині атласні штани теж довелося замінити на менш помітні коричневі брюки. – І, до того ж, засновника найбільшої існуючої тикодінської спілки.

— Ключове слово — “колишнього”! – майже крикнула їй у відповідь Вікторія.

— Ну й що з того?

Паркер вхопилася за скроні, скрушно застогнавши. На її обличчі знову з'явився цей дивний вираз — щось середнє між відразою та втомою. Схоже, її відправили на робоче місце одразу після Зібрання Повного Місяця, не дозволивши піти додому та як слід відіспатися. Моллі сама ледве трималася на ногах, але щиро сподівалася, що ціла чашка міцного чаю таки зробить свою справу. 

— Шор, заради Неба, йди додому. – зробила спробу Вікторія виставити дівчину за двері. Вона красномовно ткнула пальцем у бік виходу. Не дочекавшись жодної реакції на свої слова, Писар трохи втомлено додала: – Можеш поспати за нас обох. 

На Моллі ж зовсім не справив враження її наказовий тон. Вона вперто лишилася сидіти на стільці, що стояв прямо навпроти Вікторії, та задерла підборіддя якомога вище. 

Вікторія звела очі до стелі. Вона пересилила себе та якось скупенько посміхнулася.

— Дитино, ну нащо тобі та Уляна? 

— Вона здалася мені дуже цікавою особистістю. – миттєво відповіла Моллі, згадуючи легенду, яку вигадала по дорозі до Дому Уряду. Хоча, й скривилася про себе. Вона вже давно не дитина. Принаймні не для Вікторії, яка була старшою від неї на якихось років десять. – До того ж, вона іноземка. А я ніколи не була за межами Калідрійської Корони. Навіть на Таратанових островах, а це, між іншим, батьківщина мого любого батька.

— Цікавою? Чим? Тим, що Уляна Гайдук, інакше кажучи, Чапля — іномовірно, член ордену, який ріже невинних людей? – мало не з знущанням перепитала Вікторія. Вона сплеснула долонями та з таким же гучним плескотом вдарила ними по колінах. – Дійсно, дуже цікава особистість. Особливо для слідчих жандармерії. Їх вона зацікавила неймовірно. 

Моллі навмисне здивовано округлила очі та театрально прикрила рота долонею. 

— То вона якось пов’язана з Тейшейрою? – вчергове за цю розмову увімкнула дурепу вона. – А як ви дізналися? Невже, з Калісти вдалося ще щось витягну...?

Дівчина різко змовкла на півслові, зрозумівши свою помилку. Моллі подумки насварила себе всіма можливими лайками. Ідіотка. Тейшейра ж померла майже одразу після того, як її схопили, і яким чином можна було про щось дізнатися? Моллі прикрила очі, у розпачі збагнувши, що ніхто вже не дасть їй адресу Уляни. 

Вікторія повільно заплескала в долоні.

— Браво! – майже крикнула вона. – Оце гра! От тільки, можна я квіточки нести не буду? Їх ще немає, розумієш? 

Моллі ніяк не відреагувала на шпильку. Вона ледь подавила розчароване зітхання. Святі Елементори, і що вона скаже друзям? Треба було взяти із собою Шалфея. Його гострий язик витягнув би її з цієї безвихідної ситуації. 

— Я... міс Паркер, я... не це мала на увазі. – спробувала викрутитися вона, затинаючись через слово. 

Писар якусь мить вивчала її з-під, як завжди, напівопущених повік. Вона протяжно вимучено зітхнула, похитавши головою, аж кучері застрибали.

— Послухай, Шор, – почала Вікторія, співчутливо зазираючи Моллі в очі. – Зробимо так: я нікому не кажу для чого ти ходила до мене, а ти назавжди викидаєш з голови ось ці дурниці про пошуки вбивці, угу? Твоя впертість і небачена наполегливість завжди вражала мене і, мушу зізнатися, досить приємно, але ж... Вгамуйся нарешті. Залиш цю справу професіоналам, ну справді.