Розділ 10. Кривава пташка на гілці

Клопотання з майбутніми духами талісманів та ритуалом змішування крові, вирішили відкласти. Відтепер усі п’ятеро будуть разом розплутувати цей вузол загадок, що стосувався Сойки. Або хоча б спробують розплутати.

Тож, спочатку Моллі знову розповіла подробиці подорожі розумом Тейшейри чи то Колібрі, як її назвала жінка зі спогаду. Перевертні слухали уважно і лише кілька разів запитали у Шалфея, що означає те чи інше слово екенейською. 

Далі заговорив сам просторовик, спробувавши пояснити справжній сенс нумерації жертв. Спираючись на його майже виправдане припущення, родина другокружників Гартоджеску були першими сімома жертвами, які загинули майже тринадцять років тому. Коли Моллі зауважила, що з цифрами досі щось не клеїться, бо ж навіть з цими сімома вбитими, мертвих тіл зареєстрованих на цю справу лише шістдесят сім, отримала страшенно дивну відповідь. 

— То де ж іще один небіжчик?

Шалфей довго мовчав, неначе вагаючись розповісти про щось. Після довгої мовчанки він все ж запевнив, що після Гартоджеску була ще одна жертва. Жінка, теж дворянка-другокружниця. На питання, чому хлопець так впевнений у цьому, Шалфей тільки відмовив, що джерела у нього перевірені і ця інформація більше не підлягає дискусії. Хто чи що був цими джерелами, він зізнаватись відмовився, відверто пропустивши подальші Молліні запитання повз вуха.

Та хай там як, очевидним було одне — Сойка разом з поплічниками вбивали не лише задля розваги. За масовими смертями тикодінів, які належать до одного й того ж Кола, стояло щось більше за жорстокий злочин. 

От тільки Моллі ніяк не могла зрозуміти, чому решту, шістдесят тіл, вбивці вирішили не ховати? Але навіть якщо враховувати ту жінку, про яку згадав Шалфей, її тіла немає серед відмічених. Криваві тавро починаються з дев’ятки — саме ця цифра була вишкрябана на тілі ще досить молодої жінки, яку знайшли мертвою сім років тому, — і закінчуються на Максимі Ремецькому, нещодавно вбитому.

Що хочуть сказати цими посланнями Сойчині орденці? Вони просто залякують тикодінський народ, погрожують його винищенням? Хочуть влаштувати другий Період Невизнання (Геноцид тикодінів, влаштований звичайними людьми. Безчарний народ якийсь час відмовлявся сприймати тикодінів, як рівних собі, та масово вбивав всіх, кого обдарувало небо, боячись їхньої сили. Винищення тривали майже сотню років, закінчившись усним договором про мирне співіснування) чи що? Але ж сама Сойка теж обдарована небом! Це очевидно, адже саме вона залишила той дивний спогад у свідомості Тейшейри. До речі, вона теж тілесниця. І Уляна. Вона теж орденка, ще й другокружниця.

Навіщо зграйці тикодінів вбивати собі подібних? Що взагалі ховається за всим цим?

— Якщо вони визначили конкретне число жертв, яких треба знищити, – почав Кода, замислено хрускаючи величезними пальцями. – Отже у них є якась мета, так?

— Що ти маєш на увазі? – запитала Мія, спантеличено звівши брови.

Юнак понизив голос до моторошного шепотіння.

— Можливо я й помиляюся. Але нащо стільки м’яса? Як на мене, то все це нагадує якийсь кривавий ритуал.

Моллі, не втримавшись, скривилася. До горла підступив неприємний вологий клубок. Вона насилу проковтнула слину, намагаючись подавити напад нудоти.

— Заради Долі, не називай вбитих м’ясом. Це просто огидно.

Кода відкинувся на спинку дивану. Він, не приховуючи образи, заховав очі у тіні свого оливкового капелюха. 

— Як ще назвати надихаюче тіло? – буркнув перевертень, склавши руки на грудях, та закинув голову якомога вище. – Труп він і є труп. 

— Кодо! – і собі прикрикнула на нього Міка, з силою ляснувши брата по коліну. 

Той мало не підстрибнув не то від неочікуваності, не то від болю. Схоже, таки від болю, бо не зважаючи на кремезні розміри екенейця, він все одно зморщився. А Моллі подумала, що Міка нічим не гірша за нього, така ж сильна. Що ж, тепер Моллі слід боятися їх обох. 

— Нумо без рукоприкладання, сестро. – прошипів Кода. – Минулого разу ти ледь щелепу мені не зламала.

Міка насмішливо фиркнула, звівши очі до стелі. 

— Так вже й ледь не зламала! – награно зневажливо промовила вона, показуючи ряд на диво білих зубів, що різко виділялися на тлі смаглявої шкіри.

Шалфей трохи роздратовано прочистив горло, закликаючи всіх повернутися до теми розмови.

Та розмові, вочевидь, не судилося продовжитися. Адекватні припущення та ідеї закінчилися. Усі затихли на кілька довгих хвилин, гарячково розмірковуючи над тим, що робити далі. 

Кода в задумі почухав в потилиці, нарешті стягнувши свого марванського капелюха. У нього була така ж копиця волосся теплого пшеничного відтінку, як і в Міки. Щоправда, зачіска його виглядала доволі дивно. Складалося враження, ніби юнака не підстригали кілька місяців. Світлі пасма були настільки довгими, що вже почали витися на скронях. Кода, на відміну від сестри, виявився кучерявим. Найдовші пружинисті пасма були заплетені у косичку, що звисала біля лівого вуха. Жах.

Кода раптом ні з того, ні з сього тріснув себе долонею по коліну та мало не скрикнув:

— Ви знаєте, як екенейці називають тикодінів?

Моллі розгублено примружилась, не зовсім розуміючи, як ця репліка стосується їхнього розслідування. Проте, вона все одно подивилася на Шалфея, чекаючи його відповіді. Він же тут єдиний, хто вільно володіє мовою перевертнів. 

— Слово “тикодін” не змінюється при перекладі з однієї мови на іншу. – неголосно відгукнувся той, ледь смикнувши бровою.

Та Моллі не надуриш! Він тільки що погляду винувато не відвів, бо чудово розумів, що лукавить. Вона з якимось зловтішним відчуттям здогадалася, що хлопець просто не знає, як правильно відповісти та зробив спробу викрутитись, аби лише не визнавати нестачу своїх знань.

— А от і ні! – вигукнув Кода, заперечно та навіть якось зневажливо похитавши кудлатою головою. – Тикодінами себе іменують лише тикодіни. Червоношкірі демони... – передражнив він Шалфея. – ...називають обдарованих mohchet odo viallie diyo.