Розділ 9. Червоношкірі демони

У Моллі перехопило подих, коли вона зрозуміла, що двоє перевертнів під їхнім будинком реальні. Вони не були породженням її уяви. Але ж це просто неможливо. Екенейський біжинців приймали на деяких територіях імперії, звісно, але їхні переселенські поселення були за тисячі миль від Арханти. 

— В ім’я Елементорів, що червоношкірі демони роблять у володіннях Калідрійської Корони? – запитав Шалфей, й собі розпізнавши дивну зовнішність незваних гостей. 

Він уважніше вдивився у смагляві обличчя, що різко контрастували зі світлим волоссям, і нервово прикусив нижню губу. Вперше за короткий час, який Моллі була з ним знайома, вона помітила, що Шалфей по справжньому стурбований, хоча й намагався не подавати вигляду.

Її зовсім не хвилювало, як екенейці опинилися так далеко від кордону, і що вони взагалі забули у самому серці Калідрійської Корони, яка перевертнів, щирокажуччи, недолюблювала страшенно та відверто зневажала всіх представників їхньої нації. Руки Моллі тремтіли від нерозуміння, чому двоє екенейських виродків стовбичать на порозі маєтку Шор. Її маєтку, чорт забирай!

Вона марно намагалася відновити дихання. Кров з шаленою швидкістю текла жилами, а серце злякано билося. Її трясло від жаху, який раптом заполонив думки. Моллі перестала відчувати землю під ногами, та заплющила очі, щоб не бачити перед собою світ, що почав розпливатись.

З заціпеніння її вивела Мія. Вона пригорнулася до неї, вхопившись обома долонями за руку Моллі. Сестра уривчасто дихала, нервово хапаючи ротом повітря. На її чолі виступив холодний піт, від чого руді кучері прилипли до шкіри. Мія сповненими жаху очима дивилася у бік власного двору.

— Моллі, – ледве чутно прошепотіла вона, міцніше стиснувши Моллі. – Чому червоношкірі... чому... вони...?

Мія замовкла, так і не закінчивши. Моллі обхопила сестру за плечі, намагаючись заспокоїти і її, і себе одночасно. 

— Мені здається, вони не надто старші за нас. – поділився сумнівами Шалфей та почухав потилицю, немов згадуючи про щось. – Дорослі екенейці вищі за зростом та ширші в плечах. 

— А вам доводилося бачити дорослого перевертня, містере Шалфей? – занадто люто просичала Моллі, щоб хоч якось випустити хвилю емоцій. Якщо вона зараз же не позбудеться цього стресу, просто знепритомніє від страху. 

Хлопець обернувся до неї, трохи ображено стиснувши губи. Його вилиці знову напружились, змушуючи бліду шкіру натягнутися на худому обличчі. Шалфей ледь опустив повіки. Напів сліпий погляд затягнувся якоюсь каламуттю, ніби він пригадав щось таке, чим в голос ділитися не збирався.

— Доводилось. – коротко відповів просторовик з майже непомітними нотками роздратування в оксамитовому голосі. – І повірте, міс Шор, це не та історія, якою хотілося б повихвалятися. 

Він замовк та, обернувшись на каблуках лакованих черевиків, покрокував прямо у напрямку їхнього маєтку. Моллі не знала напевне, чи Шалфей утік від зайвих розпитувань, чи він дійсно пішов лише для того, щоб з’ясувати стосунки з непроханими гостями. 

Мабуть, Моллі все ж повелася з ним аж надто грубо. 

Вибачитися вона так і не наважилася, тому просто попрямувала вслід за хлопцем, потягнувши закляклу сестру за собою. Налякана Мія йшла біля неї, ледве пересуваючи ватяні ноги. Моллі крокувала далі провулком, у напрямку свого двору, та ні на мить не відводила очей від порогу, на якому стояло двійко екенейців. Підійшовши трохи ближче, вона змогла розгледіти, що це хлопець та дівчина. Вони тихо перемовлялися, але нічого з почутого Моллі не змогла розібрати.

Вона наздогнала Шалфея, який широкими впевненими кроками йшов вздовж дороги. Але він не зупинився та навіть не сповільнив темпу, хоча Моллі могла закластися, що все ж помітив її. Схоже, Шалфей навмисне ігнорував її. Отже, досі ображається.

— Як гадаєте, навіщо двоє екенейських дітей прийшли до нас? – якомога доброзичливіше запитала Моллі. Вона сподівалася, що якщо поцікавиться його думкою, то Шалфей хоча б трохи піднесеться духом.

— Зараз з’ясуємо. – відповів той, не дивлячись в її бік. Вона розпачливо стиснула губи, але промовчала, вирішивши, що спробує налагодити відносини з ним трохи пізніше. 

Вони втрьох завмерли перед хвірткою. Моллі тяжко зітхнула, коли серце, яке, здавалося, нарешті вгамувалося, знову пришвидшено загупало. Білий, не надто високий паркан — от і все, що розділяло тикодінів та перевертнів. Моллі вхопилася тремтячими руками за ручку дерев’яної фарбованої хвіртки та, ще трохи повагавшись, все ж пхнула її. Та відчинилася, протестуюче скрипнувши. 

Двоє прибульців різко обернулися на несподіваний звук. Їхня смаглява шкіра блищала у перших променях сонця, віддаючи червоним відтінком. Екенейка привітно усміхнулася. У неї було довге пряме волосся, заплетене в товсту косу та трохи підібране на потилиці. Вузол був перев’язаний невеликою хусткою тілесного кольору. Цей головний убір здався Моллі знайомим, або ж просто віддалено нагадував їй щось. Але що саме, вона ніяк не могла збагнути. 

Білявка вже відкрила рота, коли юнак, який стояв поруч з нею почав:

— Daffe polluna bruto we hojet (Нехай зорі освітлюють наш шлях (екен.)). 

В нього був на диво гарний голос. Екенейська звучала якось дивно, але одночасно милозвучно. У Моллі склалося враження, ніби, вимовляючи глухі звуки, він притискає язик до піднебіння. Чимось ця вимова нагадувала звіриле гарчання. Навіть мова перевертнів була більше схожа на звірну, аніж на людську. Весело. 

Його подруга скрушно похитала головою. Вона прошепотіла перевертню ще декілька незрозумілих для Моллі слів, а він тільки ще дужче спохмурнів. Але і вона раптом замовкла, коли Шалфей м’яко перебив її.

— Ed daffe we hojet nuna tihoo ed hitoo (І нехай наш шлях буде тихим та прямим (екен.)).

Усі здивовано озирнулися на нього. Очі витріщили як сестри, так і прибульці. Моллі розгублено закліпала, вдивляючись у абсолютно спокійне обличчя Шалфея. Цей хлопець не перестає вражати її своїми талантами. Якщо він раптом спокійнісінько злетить у повітря, відростивши на спині крила, вона, мабуть, не здивується.