Розділ 7. Зібрання Повного місяця

Тиждень потому

Моллі відпустила екіпаж, що вивіз їх трьох за межі Арханти. Вона лишила візничому кілька срібних зінґе, в знак вдячності, та попрямувала до Мії з Шалфеєм, які вже крокували мокрою бруківкою.

Моллі дужче закуталась в плащ, здригнувшись, коли по шкірі пробіг мороз. Схоже, за містом дощ припинився лише нещодавно, бо на листі височезних дерев, що примостилися край дороги, поблискували краплі. Моллі чхнула, коли одна з них впала їй прямо на носа, та поквапилася натягнути капюшон на самі очі, щоб захистити шкіру від прохолоди. 

Моллі роздратовано прибрала за вухо темне пасмо, що вилізло з зачіски та почало витись через підвищену вологість. Вона востаннє озирнулася у бік міста, в якому вже почали мерехтіти вогні свічок. Надворі зовсім стемніло, й не дивно — скоро північ. Лише повний місяць, чимось схожий на диск сиру з дірками, сяяв високо в небі. 

Вони трохи пройшли далі дорогою, а потім таки знайшли стежку, що виводила тикодінів у глибину лісу. Десь здалеку почулося вовче виття. Моллі пересмикнуло, коли вона збагнула наскільки близько знаходиться кордон з Екенеєю. Люди, з умінням змінювати свою подобу на звірину, попри війну, не становили великої загрози для імперії, але все одно жахали простих громадян. Іноді забуті розповідали своїм дітям історії про чудовиськ з хитрими лисячими очима чи ведмежими пазурами. Моллі ніколи не вірила в дитячі казки, але й жодного разу не бачила справжнього перевертня-екенейця. Вона не могла не визнати, що таки трохи побоюється цих істот. 

Трава біля лісу досі була волога, через що неприємно чвакала під ногами. Мія пробігла вперед, спритно прослизаючи поміж гілками. Шалфей плентався трохи позаду. Моллі, йдучи останньою, пасла його уважним поглядом. Вона досі перекручувала в голові ту дивну розмову, що відбулася майже перед самим виходом.

— Я не піду на Зібрання.

Моллі завмерла в коридорі, так і не надягнувши плащ. Вона вже натягла один рукав, а інший залишився безладно висіти в повітрі. Моллі обернулася до Шалфея, спантеличено звівши брови. 

— Що означає “не піду”? – запитала вона, відчуваючи себе матір’ю, яка марно вмовляє вперту дитину. 

— Усі ходять. – підтримала її Мія, заправляючи кучері, що вибилися з-під берету. – Навіть новообдаровані, першим чином, йдуть на Зібрання Повного Місяця разом з батьками, а потім вже шукають тварину для талісману.

Шалфей мовчки сидів у кріслі, біля каміну. Він показово дивився тільки на вогонь, ніби навмисне ігноруючи вмовляння. Усе так само сидячи до дівчат спиною, хлопець повільно відповів:

— Я ніколи не ходив туди. І чудово обходився без щомісячної метушні, що проводиться посеред ночі та ще й в лісі. 

І саме тоді Моллі зрозуміла, чому він не знав, хто така Вікторія. Усі важливі новини зазвичай оголошували на Зібранні, а в газетних випусках рідко друкували хоча б половину тієї інформації, що розповсюджувалася тикодінами на масовому зборищі. Якщо Шалфей жодного разу не був присутнім на щомісячному “шабаші”, як це любили називати забуті, то й не дивно, що він не знає ні новачків Небесного Колективу, ні хто наразі обіймає посаду Писаря. 

— Містере Шалфей, ви просто зобов'язані піти з нами. – наполягала Моллі, підходячи до нього.

— Навіщо?

Моллі тяжко та повільно зітхнула, намагаючись підібрати слова. 

— Я, як власник та керівник компанії, маю відзвітувати перед Колективом про наслідки співбесід. В такому разі, було б найкраще, щоб ви відрекомендувалися їм особисто. – вона замовкла й на мить прикусила губу, чекаючи реакції Шалфея. Моллі сподівалася, що даний аргумент змусить його змінити рішення.

Просторовик довго не відгукувався, барабанячи пальцями по підлокітнику крісла. Та після тривалої мовчанки, все ж знайшовся, як відповісти:

— Мені здалося, що міс Паркер внесла моє ім’я у список працівників компанії. 

Моллі ледь втрималася, щоб не звести очі до стелі. Але таки впоралася з собою, натомість незворушно продовжила:

— На папері можна написати все що завгодно, але ж це ще не означає, що дана інформація правдива, згодні?

Кінець-кінцем він все ж пішов разом з ними, але його непокора здалася Моллі дивною. Навіщо так наполегливо відмовлятися брати участь у Зібранні? 

Вона лише нерозуміюче похитувала головою, крокуючи лісовою стежкою у напрямку Туманної галявини. Напевне, їй взагалі не судилося зрозуміти характер цього просторовика. Що ж, доведеться змиритися.

Вони прожили цілих сім днів та провели під одним дахом аж шість ночей, але так і не знайшли спільної мови, повсякчас перекидаючись уїдливими фразочками. Хоча і варто зазначити, що ініціатором їхніх суперечок була сама Моллі, яка не припиняла дратуватися його відчуженим спокоєм в голосі та байдужим виразом в очах. Рідка скупа напів посмішечка розпалювала її ще більше, а Шалфей тільки тиснув плечима, з незворушним виглядом спостерігаючи за тим, як вона сердиться.

Після кількахвилинного лазання кущами, вони таки вийшли на узлісся. Невеликий п’ятачок землі, вкритий густим мохом та низькою травою, ледь освітлювався тусклим місячним сяйвом. Посеред галявинки височіла стіна з молочно-білого туману, що закривала собою мало не пів неба. Від густої імли повіяло моторошним холодом. 

Моллі завмерла просто перед перешкодою. Все тіло струснулося, вкриваючись гусячою шкірою. Серце гулко стукало об ребра, прагнучи вискочити назовні та сховатися в якомусь безпечному місці. Вона ковтнула слину, але досі не могла змусити жоден м’яз поворухнутись. 

Моллі знала, що за стіною безпечно. Там, на протилежному боці була купа тикодінів, Колектив, а ще МакКовер зі своїми Вартовими. Тоді чому кожного разу, перед тим, як пройти крізь цей туман, у неї волосся стає дибки? 

— Для чого взагалі створили перешкоду у вигляді стіни з туману?

Несподівана репліка Шалфея вивела Моллі з заціпеніння. Вона стрімко повернулася до нього обличчям.