Розділ 6. Несподівані зустрічі

Дощ переріс у гучну затяжну зливу. Час від часу чувся гуркіт грому та показувалися блискавки, які на мить з’єднували небо з землею іскристими ламаними лініями. 

Моллі просиділа декілька хвилин, намагаючись забути весь той жах, що примарився їй уві сні. Вона зненацька відчула, як тремтять пальці. Усе тіло трясло, що змушувало її почуватися молодим листком на дереві під час сильного дощу. Дівчина обхопила себе за плечі, марно відганяючи бридке відчуття.

Моллі ніяк не могла збагнути, чому їй вдалося пережити цей сон. Вона припускала, що просто ненароком підглянула його у когось. І навіть здогадувалася в кого. Шалфей, Доля-знає як, зміг пробитися крізь її бар’єр та поділився цим і близько не найприємнішим сновидінням.

Це була звичайна частина практики ходіння уві сні. Моллі почала проникати у чужі сновидіння ще в одинадцять років. Дивитися сни було не так цікаво, як відчувати спогади, але набагато безпечніше для психіки дитини. Проникаючи у свідомість сплячої людини, тілесники не відчувають її емоцій, вони просто дивляться картинки, що спливають перед очима того, хто спить, збоку. 

Зі спогадами було ж складніше. Тикодіни переживали спогад, відчуваючи його так, як людина, якій спогад належить. У такі моменти працювали одразу всі відчуття. Спогад — не просто зображення, побачене кимось. Це одночасно звук, смак, запах, почуття та дотик.

Тоді чому Моллі не лише подивилася сон, а буквально відчула всі його емоції на собі?

Напевне, вона надто глибоко поринула в думки, бо ненавмисне глипнувши за вікно, помітила, що почало сіріти. Злива вщухла, темні хмари поступово розсіялися, знехотя відкривши світові чисте передсвітанкове небо. Далеко від цього місця, на самому краєчку горизонту з’явилася червона цятка. 

Через кілька годин вона перетвориться на величезний диск теплого весняного сонця. 

Моллі знову лягла, сподіваючись, що поспить ще хоч трохи, але дарма. Сон ніяк не йшов. Ні її, ні чийсь інший. Вона так і пролежала в ліжку, ні на мить не зімкнувши очей та несвідомо спостерігаючи, як Тридей зосереджено вилизує грудку. Його хутро сяяло у перших променях сонця, ледачого та лагідного. Пухнастий хвіст ледь посмикувався, відливаючи сріблом. 

— Ну й що це було? – нявкнув Тридей, не відриваючись від свого не хитрого заняття.

Він ніколи й нічим не турбувався, окрім себе, така вже його натура. Але зараз у неприязному нявкоті вперше за такий довгий час прослизнуло щось схоже на занепокоєння. Давно його господарка не прокидалася посеред ночі від кошмарів. Чужих вона старалася уникати, а свої власні покинули її разом із материним духом.

— Що ж таке, забула, як зводиться ментальний бар’єр? – фиркнув Тридей, навмисно зверхньо вишкіривши ікла. – Чи сни якогось просторовичка змогли проникнути у твою тілесницьку голівоньку?

Моллі зітхнула у відповідь, замучено протираючи обличчя руками. 

— Самі лише проблеми з ним.

Вона нарешті підвелася з ліжка та попленталася до ванної, аби змити зі шкіри залишки нічного жахіття. Тридей мовчки провів її замисленим поглядом скляних очей з пурпуровим відтінком. Зухвалий вираз у їхньому блиску згас, як тільки двері зачинилися вслід за дівчиною. Зуби він більше не шкірив. 

***

Моллі почула, як до кімнати увійшли, тихо привідченивши двері. 

— Мія, слухай, я таке бачила. – почала вона, не відвертаючись від вікна, в яке безтямно витріщалася з останні півгодини. – Вірніш...

Та раптом урвалася на півслові. Вона відчула спиною дивний погляд та швидко повернула голову у бік дверей. Яким же було її здивування, коли вона побачила там Шалфея, який стояв, обіпершись об одвірок, та з цікавістю спостерігав, як змінюється вираз її обличчя. 

Волосся, яке вона старанно й відносно спокійно розчісувала ще мить тому, миттю натяглося між пальцями. А подив поступився тихій злості.

— Вас не вчили стукати, містере Шалфей? – процідила Моллі крізь зуби, поспіхом доплітаючи косу.

— І вам доброго ранку. – привітався той.

Його бліда шкіра тускло сяяла у променях світла, нагадуючи чимось привида. Невимовно дратовуючого привида. Сьогодні Шалфей не ховав очі за пасмами попелястого волосся, тому тонка біла смужка відкрито, і навіть дещо зухвало, красувалася на його обличчі. Моллі не стрималася та ледь струснулася всім тілом. Напевне, вона ніколи не звикне до моторошного вигляду його шраму. Утім, намалювати його досі хотілося.

Моллі квапливо пробігла поглядом високою худорлявою постаттю Шалфея, намагаючись порівняти його зовнішність з тим хлопчиком, що наснився їм обом вночі. Проте образ зі сновидіння був настільки нечітким та короткочасним, що зараз вона не могла згадати навіть колір волосся дитини. 

Моллі саме зосереджено кусала з середини щоку, коли випадково перехопила уважний напівсліпий погляд. Шалфей з мовчазним запитанням підвів брови, на що дівчина лише підібгала губи, показуючи все своє невдоволення. Просторовик примружив очі, від чого його шрам покрився зморшками, та у своїй дивакуватій манері питати-стверджувати промовив:

— Ви не раді мене бачити, міс Шор?

— Боюся моя відповідь вам не сподобається. – буркнула Моллі, все ще сумніваючись: це було питання чи констатація факту.

Моллі притулилася до краєчку письмового столу та склала руки на грудях. Її гострому вимогливому виразу очей, мабуть, таки вдалося показати, що вона готова вислухати його, та одночасно щось всередині неї боролося, наполегливо прагнучи прогнати Шалфея до біса.

— То я сяду. – не то запитав, не то повідомив він, не дочекавшись запрошення. 

Моллі ледь кивнула на знак згоди, але, схоже, хлопець і не потребував її дозволу. Він не квапливими, але широкими кроками з уже знайомою грацією, перетнув приміщення та всівся в улюбленому кріслі батька. 

— Ну то що?

Шалфей склав докупи пальці, ледь чутно плеснувши при цьому долонями.

— Що “ну то що”? – роздратовано перепитала Моллі.