Розділ 5. Хлопчик у полі

Моллі сиділа у вітальні, досі трохи шокована, тим що їй щойно довелося побачити. Вона безперечно визнавала — Шалфей вразив її, дійсно вразив. Але це можна було сказати лише самій собі. Шалфея вона не буде хвалити ні в якому разі, зазнається ще. Звичайно, його здібності просто дивовижні, а, вірячи переконанням просторовика, травма ніяк не буде заважати роботі. І Моллі щиро сподівалась на це. Але тепер перед нею поставало дуже важливе питання — де, в ім’я Елементорів, поселити цього містера?

Вона написала в оголошенні, що може запропонувати житло, бо ж у маєтку порожніє цілих дві кімнати — її власна, де Моллі жила до не давньої пори, та апартаменти матері. Кетрін померла лише півроку тому. Безсумнівно, Моллі не переставала, у якійсь мірі, сумувати за нею, але дівчина вірила, що мати була б не проти позичити свої покої для користування працівникам компанії, яку створив батько, її чоловік.

“Це все чудово, – міркувала Моллі, ритмічно барабанячи пальцем по поверхні журнального столику. – Але ж я думала, що оселю доведеться ділити з жінкою.”

Вона сама не знала, чому їй так неприємний той факт, що треба буде жити з Шалфеєм під одним дахом. Чи правильніше визнати — здогадувалася. Адже було щось дивне у цьому, мешкати разом з молодим хлопцем. Якщо про це ще й дізнаються колишні друзі та знайомі їхньої родини, нова хвиля пліток пронесеться Архантою зі швидкістю світла. Цим ідіотам лише дай нагоду перемити комусь кістки — калідрійська аристократія, біс забирай.

Моллі протяжно зітхнула, не знаючи як бути. Вона скоса глипнула у бік Шалфея, намагаючись зрозуміти його реакцію на майбутнє співмешкання. 

Він сидів у кріслі із чашкою чаю з лимоном, закинувши ногу на ногу. Його тонкі бліді пальці щільно обплітали порцелянову посудину. Шалфей нарешті скинув свого плаща, лишивши його у спокої висіти на вішаку для верхнього одягу, що стояв у передпокої. 

Моллі краєм ока розглядала його дивакувате вбрання. Якщо прості сірі брюки класичного крою та приталений жилет холодного кавового відтінку і не привертали особливої уваги, то незвичайна сорочка одразу ж кидалася в очі. Здавалося б звичайний чорний блават, але якими нитками він був розшитий! Золоті та срібні лінії перепліталися між собою, утворюючи цікавий візерунок з дрібними пір’їнами невідомих птахів. Орнамент був настільки гарно виконаний, що блискучі шовкові нитки здавалися справжнім пір’ям. Як на звичні калідрійські сюртуки, таке вбрання було доволі дивним. 

Утім, він і сам дивак, цей Шалфей.

Мія сиділа навпроти нього та пояснювала ази їхньої незвичайної роботи. Її принцип полягав у тому, щоб лише розповісти дітям (за потреби й батькам) про природу їхнього дару. Моллі з Мією не навчали обдарованих тико — заклинань, сенс яких не у чарівних словах, як звикли вважати мало не всі забуті, а у особливій комбінації та клацанні пальців, дотиків рук. Сестри, як би сказав їх батько, “вводили в курс”, рекомендуючи вчителів-тикодінів різних кіл для подальшого розвивання вмінь. 

Найчастіше за допомогою у їхню компанію зверталися забуті — прості люди не володіючі магією, діти яких відкривали у собі вміння змінювати шари простору чи підкоряти людський розум та свідомість. Іноді один із батьків або ж хтось із далеких родичів виявлявся тикодіном. Часто, у такому випадку, у дітей дар може відкритися пізніше, у підлітковому віці, у той час коли у чистокровних тикодінів він проявляється ще у ранньому дитинстві — до семи-восьми років.

Шалфей мовчки слухав, уважно стежачи за кожним Міїним словом. Його очі дивно поблискували. Моллі встигла помітити, що в цьому погляді читалися недовіра та сумнів а ще, що найдивніше — холодна усмішка, проте, можливо, їй просто примарилось. Вона досі перебувала під враженням від його шраму, тому, певне, саме він і наштовхнув її на ці дивні думки.

А ще Моллі все чекала, доки Шалфей підійме питання про житло. Чомусь пропонувати самій їй досі здавалося непристойно та дивно. Моллі чудово розуміла, що тієї мізерної зарплатні, яку на утримання компанії виплачує Небесний Колектив тикодів Калідрійської Корони, навряд чи вистачить, щоб хлопець міг зняти десь кімнату. Тож їй все одно доведеться змиритися з тим, що жити вони будуть утрьох.

Але Шалфей, як на зло, мовчав, наче риба. Він просто час від часу кивав головою упродовж розповіді Мії. А коли випадково ловив уважний Моллін погляд, невимушено робив ковток свого гіркого чаю та мовчав ще старанніше. Хитрий негідник, скинув усю відповідальність на неї.

З рештою, Моллі самостійно вирішила, що поселить Шалфея у своїй старій кімнаті. 

Коли мати була жива, у них склалися не найкращі відносини, але Моллі попри все була її донькою. Вона любила свою маму. І пишалася нею. Саме тому Моллі хотіла, щоб материні покої й надалі залишалися порожніми, як згадка про Кетрін Шор, яка померла надто молодою. 

Мія нарешті закінчила палку промову та потяглася за своєю чашкою, щоб змочити пересохле горло. Моллі підвелася з місця та попрямувала до сходів. Вона махнула рукою, мовчки підкликаючи просторовика до себе. Той все з тою ж грацією лишив чашку на підносі та без поспіху звівся на ноги.

Моллі вже вхопилася за край перила, коли почула голос сестри повний страшенного пафосу:

— Ведеш містера Шалфея показати його нові апартаменти?

— Угу. – невесело відповіла Моллі, піднімаючись на другий поверх. 

Вона зійшла на сходовий майданчик та, не дивлячись під ноги, ледь не перечепилась через білого пухнастого кота, що розлігся на прохолодному камені.

— Ти чого валяєшся тут, дурню? – буркнула Моллі, переступаючи його. – Наче в будинку мало місця, де полежати.

Дух навіть не заморочився відкрити очі, щоб глянути на неї. Він продовжував тулитись пузом до кам’яної підлоги, коли відповів, з гідністю пронявчавши:

— Мій дім, де хочу там і валяюся.

Дівчина лише страждальницьки зітхнула та, повернувшись до Шалфея, коротко проінформувала: