Розділ 2. Ти?

В ніздрі вдарив чудовий яблучний аромат, що віддавав нотками кориці. Цей запах одразу відправляв у далеке минуле, у безтурботні миті дитинства. Тоді такі моменти здавалися буденними. Моллі думала, що таких тисячі. Проте хто знав, що ті миті стануть найдорощими, адже подібних більше ніколи не буде.

Міський літній котедж. Червень.

Нарешті настали довгоочікувані канікули і вони усією родиною вибралися на спокійну самоту, подалі від прислуги та роботи. Столична відпустка завжди мала запах ярмаркових солодощів та цвіту фруктових дерев з материного саду на задньому дворі. 

Мати клопочеться на кухні. 

Скоро завітає тіка з чоловіком і сином. Батько знову буде похмурим весь вечір, згадуючи їй старі образи. Але після кількох сигар й жартів під дороге спиртне, знову стане самим собою. Компанійським та дотепним. Освіченою цікавою особистістю, хоч дехто з інших дворян і вважав його диваком. Який здоровий забезпечений чоловік раз на рік втікатиме з шикарного маєтку у це мініатюрне житло без жодного лакея і навіть кухаря, тільки для того, щоб залишитися наодинці з сім’єю?...

...Щоки матері замащені борошном, через що Мія нестримно регоче з неї. 

Батько, тримаючи руде дівчисько на руках, марно намагається заспокоїти її, хоча й сам ледь стримує усмішку. Він м’яко стукає по клавішах роялю, аби заохотити молодшу доньку до мистецтва музики. Зрештою, Мія втікає до матері, а та підхоплює її на руки й щось ніжно шепоче, погладжуючи неслухняні кучерики. Врешті, в борошні тепер обидві і будинком розливається їхній дружний сміх.

— Моя солоденька пташечка. – щебече мати, цілуючи Мію в щоку. – Так? Ти мамина пташечка?

Моллі з сумним зітханням сідає поруч із батьком. Її тонкий палець повільно ковзає по чорно-білих клавішах. Вона ніколи не могла похвалитися чудовим музичним слухом чи хоч якимось відчуттям ритму. Ні сам батько, ні домашній учитель не зміг навчити її бодай чомусь. А так хотілося грати разом із татом...

— Колись музика відкриє у тобі щось важливіше та цінніше, ніж ти гадаєш. Щось особливе. – сказав він, пригортаючи Моллі до себе.

— Угу. – без будь-якої віри погоджується та.

От тепер вона стоїть перед тим самим роялем та стирає багаторічний пил. Але ж раніше музика в цьому домі могла незмовкати цілими днями, аж допоки родина знову не від’їжджала до заміського маєтку. Звісно, аж до наступного літа батько грав на роялі, і досить часто. Проте та музика була зовсім не такою, як тут. 

Моллі поспіхом відсмикнула руку від інструменту. Не хотілося знову переживати спогади, що ховалися під його кришкою. Але ж вона уміє контролювати свій дар — дама Шиммер навчила її цьому ще в дитинстві. Чому тоді руки самі тягнуться до всього, що нагадує батька?...

— Знову дивишся спогади? – крикнула з кухні Мія.

Моллі навмисно ображено закотила очі.

— Не дивлюся, а переживаю. Дивляться...

— Сновидіння. Я знаю, знаю. – нетерпляче перебила Мія. Вона вдавано спантеличено вигнула брову. – Хіба я не так сказала?

Моллі тільки звела очі до стелі, проте посмішки все ж не стримала. Мія завжди піднімає їй настрій. Навіть коли його зовсім немає. 

Дівчина попрямувала до сестри, лишаючи рояль разом з його спогадами позаду, та всілася на підвіконні, випроставши ноги й підставляючи обличчя під сонячне проміння. Вона кинула косий погляд на своє розпущене волосся.

“Знову вигорить до золотисто-коричневого.” – прийшло їй на думку, коли куйовдила його пальцями. Та раптом припинила, завмерши й потягнувши носом повітря, що набуло ще сильнішого аромату солодких яблук та терпкої кориці. 

— Штрудель?

Мія самовдоволено кивнула, витираючи руки кухонним рушничком. 

Ще в дитинстві вона весь свій вільний від занять час могла ошиватися на кухні у старому маєтку, випрошуючи у старшої кухарки як не спробувати, то допомогти. Мія багато чого навчилася за останні роки, але не було й без того, щоб червонощока Гвен проганяла свою панянку з кухні, запевняючи, що не повинна юна леді пекти хліб разом зі служницями.

Моллі ж до подібних занять була байдужою, надаючи перевагу малюванню чи читанню книг.

— Сьогодні ж перший день співбесід. – нагадала Мія, протерши чоло тильним боком долоні. Пасма її волосся прилипли до змокрілої шкіри. – Гадаю, гіршим не буде, якщо майбутні колеги покуштують моєї випічки.

Моллі зневажливо фиркнула, але сперечатися не стала. Немає ніякої гарантії, що до них прийде хтось гідний. Чи взагалі прийде хоч хтось.

— Було б чудово мати у компаньйонах когось з дорослих. – помітила вона, змітаючи пилинку з широкої халоші своїх синіх штанів.

Мія клацнула язиком, не погоджуючись. Зараз почнеться.

— Чому відразу дорослого? Хіба ми не неповнолітні?

— Нам потрібен хтось вправний та досвідчений. – заперечила Моллі. Вона сумнівалася, що діти зможуть пояснити іншим дітям як, чому і навіщо користуватися силами дарованими небом. Та й вона нічим не гірша за решту тикодінських роботодавців:дітей на роботу вона не візьме. – А діти не в змозі нормально контролювати свій дар!

Мія закотила очі та насмішливо кинула:

— Сказала сімнадцятирічна дитина.

— Я єдиний власник та керівник компанії! – вигукнула Моллі, згадуючи чого їй коштувало відвоювати права на її утримання. А сама подумала, що так, дійсно, її вправність у силі не досконала. Але й не погана, га? Та й є різниця між тим, аби продемонструвати свої здібності та розповісти, як вони працюють та звідки взялися.

— Гаразд. – нарешті здалася Мія, хоча було видно, що вона досі іншої думки. – Ти дійсно вважаєш, що дорослий чоловік... ну чи жінка, – виправилася вона, коли Моллі з мученицьким стогоном ляснула себе по обличчю. – Прийде влаштовуватись на роботу до двох “дітей”?

Моллі скрушно застогнала, закинувши голову назад. Ну чому це дівча таке вперте?

— Ми не просто діти, Міє! Ми єдині доньки Хранителя.