Розділ 1. Дивак із Діденгальд

Вона неслася вулицею, що вела у протилежному напрямку від ринку. Кроки глухо відлунювали бруківкою, потопаючи у веселому шумі на Діденгальд. Від людського гулу трохи паморочилося в голові. Нічого, ще трохи і суха бруківка перейде у, ще сухішу, втоптану гальку. А там і вулиця вужча, і натовпу менше.

Волосся вперто лізло в очі — знову сгребла його у незграбний вузол, полінившись заплести. В роті пересохло від душної погоди. Коли востаннє йшли дощі?

"Доля знову не добра до нас, – подумалося їй, коли вона пролетіла повз лавку з квітами, ненароком зачепивши краєм легкого пальта горщик з лікарською шавлією. – Треба написати батьку."

Крапля поту скотилася спиною, від чого все тіло відразливо здригнулося. Все таки треба було йти без верхнього одягу. Але ж зранку був північний вітер, дарма що земля суха-сухесенька. Весна видалася вкрай дивною цього року. Вночі про себе не втомлюється нагадувати зима, що, здавалось, лишилась за спиною, а вдень  — неможлива спека.

— Ні. – ледь чутно прошепотіла, доторкаючись пальцями до кришок банок, що тремтіли на поясі. – Сьогодні ніщо не зіпсує мені настрою. 

Нарешті вона дістала цю кляту слину дракона. Не без того, аби відвалити аптекарю круглу суму, але ж дістала! Це мізерна частина того, що можна зробити для Мії.

На обличчі зненацька з’явилася ледь помітна усмішка, коли дівчина уявила як вдячно сяятимуть бірюзою очі сестри.

Вона у розпачі стиснула губи, міркуючи, чому ж у неї такі жахливі зелені. Неначе болотяна тина чи океанські водорості. Їй, звісно, ще не доводилося бачити справжні океанські водорості, але ж... 

...думка так і зосталася не завершеною. Чому? Бо вона на шаленій швидкості ледь не врізалася носом у складки чорної тканини. В останню мить дівчина відхилилася, відставивши праву ногу назад, але одразу ж втратила рівновагу. Здіймаючи клуби пилу, її худеньке тіло гепнулася на землю. Вдихнувши, вона миттєво зайшлася кашлем. Марно намагалася протерти очі від сліз, які набігли аби змити пісок.

— Обережніше. – пробелькотіла вона, відпльовуючись. 

Коли зір нарешті сфокусувався, то побачила перед собою цього роззяву. Та не встигла роздивитися його як слід, коли відчула, як якесь створіння зі свистом пронеслося повз неї, зачепивши розкудлану голову світлим пір'ям. Пасми волосся впали на обличчя, від чого неприємно закололо очі. 

Вона квапливо зашаргала руками по поясу, шукаючи на ремені затискач для зачіски. І раптом з жахом зрозуміла, що заспокоююча тяжість склянок зникла зі стегна.

Дівчина, хутчіш звівшись на ноги та мимохідь обтрушуючи брюки, у паніці забігала поглядом по вулиці, молячись побачити скляний блиск, та нервозно здуваючи темні пасма з обличчя. Не дай Доля, дорогоцінні ліки розбилися!

— Де ви дістали слину дракона?

Вона злякано сіпнулася, зовсім близько почувши чийсь голос. Святі Елементори! Невже це тип досі стерчить тут? Дівчина крутнулася на місці, щоб продовжити розмову, дивлячись співбесіднику в очі. Але, побачивши його, одразу ж закотила власні. 

Прямо над нею висилася юнацька фігура. Струнке тіло, не дивлячись на душну погоду, було загорнуте у темну тканину плаща. Обличчя вона не побачила — каптур був натягнутий на самий ніс. Проте, її уважний погляд зупинився на широкій блакитній стрічці, що огортала рукав трохи нище плеча. Отже просторовичок? 

Напевно, вона не розчула його слів, бо майже не звертаючи уваги на хлопця, досі блукала очима по сірій гальці вулички. Та раптом, до її вух долетіло ледь чутне “дзень” — звук склянок, що вдарились одна об одну.

Дівчина знову повернулася до загадкового просторовика. Її зіниці перелякано розширилися, коли вона побачила, як з широкого рукава незнайомця прямо в пальці скотилися дві вузькі баночки. Коркові пробки видали глухий звук, зіштовхнувшись.

— Гей, – вона підскочила до юнака, простягнувши вперед долоню. – Віддайте!

Її пальці ледь ковзнули по слизькій поверхні скляних посудин. Але хлопець, різко викинувши руку вгору, підкинув пляшечки у повітря. Вона, не втримавши крику від жаху, закрила рота долонею. Їй не залишилось нічого, окрім як просто провести поглядом ліки, що швидко наближалися до землі.

Коли, здавалося, зіткнення неминуче, юнак застосував дворучне тико, позбавивши пляшечки їхньої ваги та зробивши їх незалежними від сили земної тяги. Сірий сич, що з’явився просто таки нізвідки, підхопив їх, затиснувши у здоровенних кігтях. Птах знову піднявся в повітрі та повис надто високо, щоб дістати до нього. Вона могла заприсягтися, що сич дражниться з неї — так по-знущальному блиснули його пурпурні очиська. 

Ця жалюгідна тварючка, певне, дух талісману цього нахаби. Двоє на одну. Пречудово. 

Дівчина фиркнула, кривлячи уста від тихої злості. Але відчуття гідності виявилося сильнішим за істерію, що так і прагнула вирватися з-під контролю.

— Я вже помітила, що ви майстер заволодівати чужими речами, але для того, аби зав’язати розмову з юною панянкою, необов’язково поводити себе подібним чином. 

Напевно, її лютий тон геть не збентежив юнака, бо той спокійно повторив:

— Де ви змогли дістати слину? 

Вона зміряла хлопця черговим зневажливим поглядом та підвела очі до неба, шукаючи сича та про себе розмірковуючи чи варто падати в очах просторовика й зробити спробу вихопити в птаха ті кляті склянки. Та все ж не втримавшись, вона підструбнула кілька разів, марно намагаючись дотягнутися до невгамовного духа. Той лише незворушно бив крилами, й не думаючи віддавати чуже. 

Хлопець навмисне голосно зітхнув, спостерігаючи за цим дійством. 

— Дайте відповідь і  Гарольд віддасть ваше.

— Яка, в біса, різниця? Просто віддайте мені ліки і я, нехай вже буде так, не звертатимусь до жандармерії. 

— Не погрожуйте тому, навіть імені кого не знаєте. – сухо зауважив просторовик, хоча ніхто йому й не погрожував. – Не люблю повторювати по декілька разів, та все ж: хто дістав для вас слину дракона?