Пролог

— Ти не повернешся?

Чоловік завмер у підніжжі сходів, схопившись рукою за край перила. Він повільно й важко зітхнув. Його плечі зсутулилися, коліна ледь зігнулися. Чи не вперше за стільки років він відчув себе по-справжньому старим.

Цей погляд абсолютно ні в чому невинної дитини, його дитини, пропікав йому спину. Погляд повний образи, розчарування та не пролитих сліз. Він знову тяжко видихнув, заплющивши очі на одну коротку мить. У нього самого ледь не вирвався зрадницький плач, проте ще одного глибокого вдиху вистачило, щоб взяти гору над емоціями та нарешті дозволити розуму взяти ситуацію під контроль.

Як би йому не хотілось лишитися, він все ж не може зробити цього. Не він обрав цей шлях і це життя. Якби ж він міг сам вирішувати щось. Якби ж він міг забрати це дитя з собою. Та те місце, куди він прямував не для неї. 

Дівчинка стояла на першій сходинці згори та мовчки чекала відповіді.

— Ти не повернешся, так? – наважилася повторити вона. 

Її голос був ледь голосніший від шепоту. Стіни цієї ночі чомусь не відбили той тихий звук, повний розпачу. Наче дім хотів залишити цю розмову в таємниці.

Нарешті чоловік повернувся до неї обличчям. От тільки цього разу синьо-зелені очі не сяяли, а потьмяніли від туги та втоми. Навіть така знайома усмішка була сумною.

— Звісно. – так само тихо відповів він, скручуючи пальці у тикó й непомітно для себе самого повторюючись знову й знову. – Звісно, повернуся. Обов'язково повернуся.

Як же він ненавидить брехати. Принаймні, цій малій дівчинці.

— Ні!

Вона знала, що той хоче зробити. Не вийде. Дама Шиммер показувала цей жест, його не так вже й важко запам'ятати. Не дарма ж вона була найкращою ученицею найкращого вчителя.

Її скрик дещо налякав чоловіка, вибивши його з колії. Він розтиснув долоні, трохи підняв руки вгору, показуючи, що більше не намагатиметься затикувати її свідомість. 

Його погляд швидко ковзнув у бік другого поверху. Він нервував, чи бува не спуститься хтось до них. Але дім мовчав. Лише олійні портрети зі стін зацікавлено спостерігали за батьком та донькою.

— Це через маму? – запитала дівчинка, повільно спускаючись сходинками. 

Схоже, вона чула їхню суперечку вчора. І у вівторок. І місяць тому. Утім, не дивно. Вона завжди все чула. 

Та й, якщо чесно, вона б і сама втекла від матері. Вони з татом могли б заховатися на краю світу, там де живуть дракони, а Доля плете шовкові нитки людських життів. Туди, де небо вперше торкнулось землі.

— Ні. – похитав головою чоловік. Його короткі кучері підстрибнули від різкого руху. – Не через неї.

— Тоді чому?

Тепер вона стояла поряд з ним. Батько присів, щоб зазирнути їй в очі. Дочка дивилася на нього спокійно і стримано. Вона ж ображалася не тому, що він йде — а тому, що не взяв з собою.

— Я декому потрібен. – не став приховувати він.

— Ні, ти потрібен мені.

Як же вона права. 

Його маленька дівчинка ніколи не була егоїсткою. Але не сьогодні. Не зараз.

До її пальців доторкнулося щось м'яке. Вона опустила очі нижче, перехопивши погляд блискучих очей-намистинок. Горностай дивився на неї з усім співчуттям, на яке був здатний. Його вологий ніс нервово сіпався.

— Скажи йому, Паскалю. – попросила вона духа.

Але той лише похитав пухнастою голівкою та розпачливо зітхнув якось ну зовсім по-людськи. 

Батько забрав горностая на плече. А потім глипнув на циферблат свого срібного годинника, розчаровано закусивши губу. Він з ніжністю провів долонею по темному волоссю доньки. 

— Я маю йти, люба. 

Її очі зрадницьки защипало, а з горла вирвався здавлений плач. Але попри все вона кинулася батьку на шию, тикаючись носом у його плече.

— Можна я напишу тобі листа? – крізь сльози запитала дівчинка. 

— Писатимеш мені листи щотижня? – з не веселою усмішкою відповів він. Шкода, що йому не судилося прочитати жоден із них.

Вона з розпачем зітхнула. 

— Але куди відправляти? Я не знаю, куди ти йдеш.

— Твій лист знайде мене, як би далеко я не був. – він провів пальцем по щоці доньки, стираючи чергову солону краплю.

— Чесно?

— Чесно.

І знову брехня. 

Вони ще трохи постояли, отак мовчки обіймаючись. Лише шморгання носа час від часу чулось у цілковитій тиші. Вже не молоде серце чоловіка надривалося з кожним тим жалісним звуком, проте змінювати щось було вже надто пізно. Та й, щоправда, — неможливо.

— Що мені зробити для того, щоб ти повернувся? – нарешті поставила дівчинка останнє й найважливіше питання цієї ночі.

Батько подивився на неї, поволі відсоронившись, і з усмішкою промовив:

— Більше ніколи не плач.