ІІ. Привид зі школи

Дзвіночок над дверима кондитерської весело задзеленчав, розрізаючи тишу. За прилавком, серед коробок із печивом та зефіром, стояла жінка. Вона підняла очі, і Олексій на мить завмер.

— Льоша? Гавриленко? — вона усміхнулася, і на її щоках з’явилися ті самі ямочки, які він бачив на випускному в 2011-му.

— Валя? Стрижець? — Олексій підійшов ближче, розглядаючи її.

Вона змінилася. Золотаве волосся було зібране в тугий вузол, під очима залягли легкі тіні, а на бейджі значилося коротке й дивне прізвище: «Валентина Цить».

— Ого, не чекала тебе тут побачити! За тортиком? — запитала вона, упаковуючи комусь еклери.

— Так, день народження сьогодні. Мама сказала купити щось до чаю.

Вони розговорилися. Слово за слово, і Валя, ніби випускаючи пару з перегрітого котла, розповіла про своє доросле життя. Виявилося, Стрижець вона була недовго. Вийшла за Сергія Цитя з паралельного «Б». Олексій пам’ятав Сергія, нахабний м’язистий хлопець, який пішов у поліцію. 

— Пив він, Льош. Страшно пив, — тихо казала Валя, уникаючи його погляду. — Думав, якщо форма на плечах, то все можна. Його з органів виперли, почав на мені зло зганяти. Нерви мотав так, що руки тремтіли. Розлучилася. Тепер сама сина тягну, на аліменти від того ідола сподіватися, як від козла молока.

Вона замовкла, чекаючи на його історію. Олексій відчув, як горло стислося. Йому раптом захотілося розправити плечі, розповісти про успішний бізнес у мережі чи плани на переїзд. Але в цьому маленькому місті всі все знали. Брехня здалася йому надто важкою ношею.

— А я що... — він знизав плечима. — Живу з батьками. Роботи стабільної немає, так, підробітки. Та й не до жінок мені зараз, сама бачиш.

Валя подивилася на нього дивно, чи то зі співчуттям, чи то з розчаруванням. Іскра, яка спалахнула на початку розмови, згасла. Вона просто продала йому «Прагу» за 180 гривень і сухо побажала удачі.