Вид №012 — Тіньова мантикора

Міжзоряна наукова назва: Mantichora umbravolans hexaptera
Галактика: Андромеда
Зоряна система: Мелісса
Планета: Мелісса
Основний біом: багатоярусні біолюмінесцентні ліси, хмарні джунглі, туманні каньйони, високогірні зарості
Тип живлення: активний нічний хижак-засідник
Середня довжина дорослої особини: 4,8–5,9 м без хвоста
Довжина хвоста: 2,7–3,6 м
Розмах основної пари крил: 10,5–13,8 м
Кількість крил: 6
Маса: 190–310 кг
Середня тривалість життя: 46–63 місцеві роки
Основний час активності: ніч, сутінки, туман, періоди слабкого місячного освітлення
Основні органи чуття: тепловий зір, стереоскопічний нічний зір, слух, віброрецепція
Індекс небезпеки: 4
Під час захисту гнізда: 5
Статус: поширений локально, чисельність стабільна
Рівень контакту з людиною: лише дистанційне спостереження. Якщо над вами стало тихіше, ніж було секунду тому, не задирайте голову надовго. Спочатку шукайте укриття.

Коли ніч отримала шість крил

Багряний громохід принаймні поводився чесно.

Він важив двадцять тонн.

Трусив землю.

Гудів так, що ваш шлунок починав сумніватися у власному професійному виборі.

Його можна було побачити.

Почути.

Відчути.

І, за достатньої удачі, уникнути.

Після Акра VII експедиційний корпус зробив висновок, що найбільші хижаки Андромеди небезпечні, але принаймні помітні.

Мелісса сприйняла це як особистий виклик.

Перший підтверджений контакт із Тіньовою мантикорою стався через дев’ять годин після висадки групи «Мелісса-Північ».

Четверо дослідників працювали на нижньому ярусі біолюмінесцентного лісу.

Навколо світилися дерева.

Під ногами пульсували сині грибоподібні колонії.

У верхівках зависав сріблястий туман.

Два супутники планети давали достатньо світла, щоб бачити силуети гілок.

Було майже романтично.

Тобто саме настільки романтично, наскільки може бути місце, де половина рослин світиться тому, що хоче привабити щось із зубами.

Дослідниця Лея Норн першою помітила дивність.

Вона сказала:

— Птахи зникли.

На Меліссі не було справжніх птахів, але експедиція швидко дала таку назву дрібній місцевій аерофауні.

Ще хвилину тому десятки істот літали між стовбурами.

Тепер ліс мовчав.

Навіть біолюмінесцентні комахоподібні організми зникли з відкритого простору.

Потім тепловізор Лєї показав пляму.

Не попереду.

Над нею.

Вона підняла голову.

Нічого.

Тепловий сигнал рухався.

Повільно.

Майже без звуку.

Камера зафіксувала шість темних мембран, які розкрилися між гілками.

Потім дві великі передні лапи.

Голову.

Довгий хвіст.

І очі, які не відбивали місячне світло.

Вони дивилися на тепло людських тіл.

На записі чути:

— Воно зверху.

Потім істота стрибнула.

Не на людей.

На велику травоїдну тварину, яка стояла метрах у сорока позаду групи.

Мантикора пролетіла над дослідниками настільки тихо, що звук з’явився лише після удару.

Через сім секунд вона вже тягнула здобич угору між стовбурами.

Експедиція повернулася на базу.

У звіті написали:

«Виявлено великого шестикрилого повітряного хижака».

У польовому журналі Лея залишила інший запис:

«Андромеда нарешті знайшла спосіб зробити ніч ще гіршою».

Так почалося знайомство з Тіньовою мантикорою.

1. Мелісса — планета, яка занадто красива

Мелісса — одна з найвідоміших планет Андромеди.

І одна з найбільш фотографованих.

Її поверхню вкривають величезні вологі ліси.

Деякі дерева сягають двохсот метрів.

Між ними існують десятки вертикальних екологічних ярусів.

Нижні рівні майже ніколи не бачать прямого сонячного світла.

Верхні купаються в ультрафіолеті.

Між ними лежить світ туману, ліан, повітряних рослин, літаючих тварин і хижаків.

Уночі значна частина рослинності світиться.

Синім.

Бірюзовим.

Фіолетовим.

Золотим.

Ліс виглядає так, ніби хтось змішав ботанічний сад із нічним клубом і забув запросити службу безпеки.

Туристи в захваті.

Біологи теж.

Тільки біологи носять броньовані шоломи.

2. Чому світиться ліс

Біолюмінесценція на Меліссі виникла незалежно в десятках груп організмів.

Одні використовують її для приваблення запилювачів.

Інші — для сигналів.

Треті — для відлякування хижаків.

Деякі дерева створюють світлові плями, які змінюються протягом ночі.

У результаті середовище ніколи не буває повністю темним.

Але й ніколи не стає достатньо світлим для звичайного денного зору.

Це створило дивну еволюційну арену.

Видимий спектр тут постійно бреше.

Тіні рухаються.

Світло мерехтить.

Контури ламаються.

На цьому фоні теплове випромінювання стало значно надійнішим джерелом інформації.

Саме цим скористалася мантикора.

3. Шість крил — не дизайнерська примха

Перше, що привертає увагу, — три пари крил.

Виглядає надмірно.

Насправді система дуже функціональна.

Предки мантикори мали вісім великих кінцівок.

Три передні пари поступово перетворилися на крила.

Задня залишилася ходильною.

Так виникла істота з шістьма крилами й двома сильними задніми ногами.