Той, Хто Говорить Із Мертвими

Серед ночі пролунав сигнал відеовиклику. Максвелл підвівся з ліжка й підійшов до панелі вмонтованої в стіну, що випромінювала холодне блакитне світло. Він натиснув кнопку відповіді, і перед ним розгорнулася голографічна проєкція.

У повітрі з'явилося зображення чоловіка років п'ятдесяти. Він був одягнений у бездоганно пошитий чорний костюм і виглядав чи то особистим слугою, чи то дворецьким із дому дуже заможних людей.

— Доброї ночі, — промовив незнайомець.

— Перепрошую, що потурбував вас у таку годину, але нам терміново потрібні ваші послуги. Чи зможете ви негайно прибути до Зони 01?

— Коли помер клієнт? — запитав Максвелл, умиваючись холодною водою.

— Кілька секунд тому.

Настала коротка тиша.

— Отже, ми можемо розраховувати на вас?

— Так, я скоро буду, — втомлено відповів Максвелл, протираючи сонні очі обома руками.

Він одягнув діловий костюм і насунув на голову темний капелюх.  Потім взяв великий дипломат і почав збирати туди спеціальне обладнання.

На вулиці лив холодний дощ. У його потоках тремтіли й розпливалися голографічні банери та велетенські рекламні екрани, заливаючи квартали мерехтливим неоновим світлом. Над головою, вздовж стін хмарочосів тягнулися нескінченні пучки проводів, оптоволоконних магістралей і силових кабелів. Люди, схожі на мурах, безупинно рухалися в усіх напрямках, гублячись у дощовій імлі холодного мегаполісу.

Максвелл попрямував до парковки, де на нього чекало авто. Сівши за кермо, він дістав із кишені невелику пластикову баночку з пігулками. Відкрив її, кинув до рота дві таблетки й мовчки проковтнув. Потім завів двигун і вирушив до місця призначення.

Невдовзі він в'їхав у район, де височіли десятки гігантських веж. На їхніх стінах палали неонові написи: «ЗОНА 01». Це був найелітніший квартал міста. За броньованими стінами хмарочосів ховалися розкішні апартаменти, у яких жили найбагатші й найвпливовіші люди цього світу.

На парковці Максвелла зустрів той самий чоловік у костюмі, який пів години тому телефонував йому по відеозв'язку.

— Ще раз доброї ночі. І перепрошую, що довелося потурбувати вас так пізно, — промовив він, розкриваючи над головою Максвелла чорну парасольку.

— Слідуйте за мною, я проведу вас.

Максвелл мовчки кивнув і зачинив двері автомобіля.

Вони зайшли до будівлі. Усередині все виглядало надзвичайно розкішно. Слуги й дворецькі безупинно снували просторими залами, виконуючи свої обов'язки. Незабаром вони підійшли до контрольного пункту, де чергувала озброєна охорона.

Один із вартових у чорній броні, зі штурмовим автоматом у руках перегородив Максвеллу шлях.

— Ваш QR-код, будь ласка, — промовив він холодним, майже механічним голосом.

Максвелл дістав із кишені пластикову картку з вбудованим чипом і штрих-кодом. Другий охоронець просканував її спеціальним пристроєм і беземоційно відповів:

— Некрокомунікатор Максвелл Сейдж. Особистий номер 00081090. Ви зареєстровані у списку відвідувачів. Будь ласка, проходьте.

Охоронці розступилися, відкриваючи шлях. Чоловіки попрямували до ліфта.

Увійшовши до просторої кабіни, дворецький набрав на панелі управління двісті п'ятдесятий поверх. Двері безшумно зачинилися. Ледь чутно зазвучала якась музика, і ліфт плавно почав підніматися.

— Хто мій клієнт? — запитав Максвелл.

— Це конфіденційна інформація. Родина не хоче, щоб сторонні знали, ким він був.

— І що вони хочуть від нього дізнатися?

— Тут зібралися його родичі. Вони сподіваються, що ви зможете дізнатися, де заховані паролі від сейфу мого господаря.

Ліфт підіймався дедалі вище. Крізь товсте скло відкривався краєвид на місто, де, здавалося, вічно панували ніч і дощ. На всі боки простягалися нескінченні лабіринти кабелів, труб і технічних конструкцій. Неонові вогні та голографічні проєкції мерехтіли в темряві, заливаючи бетонні джунглі примарним сяйвом.

Поміж хмарочосів безперервно літали тисячі дронів. Вони нагадували стародавніх механічних птахів, що кружляли над містом, скануючи кожен його куточок.

— Можна поставити вам запитання? — несподівано озвався дворецький.

— Так, запитуйте, — відповів Максвелл, дістаючи з пластикового контейнера кілька пігулок.

— Як це — бути тим, хто говорить із мертвими?

Максвелл кілька секунд мовчки дивився в очі дворецькому своїм втомленим поглядом. Потім повільно проковтнув гіркі пігулки й тихо промовив:

— Це дуже важко.

Вони увійшли до розкішної квартири. Стіни були оздоблені дорогим мармуром і рідкісними породами дерева. Під високою стелею сяяли кришталеві люстри, а вишукані меблі гармонійно поєднувалися з найдорожчими сучасними технологіями.

У найбільшій кімнаті, на широкому ліжку, лежав мертвий чоловік, одягнений в елітний костюм. Його пальці прикрашали дорогі перстні, а на шиї блищали масивні золоті ланцюжки. Навколо зібралися родичі покійного.

— Нарешті! — нервово вигукнув молодий чоловік, курячи цигарку й випускаючи крізь зуби їдкий дим.

Максвелл мовчки підійшов до столу, поставив на нього дипломат і відкрив. Усередині лежало надсучасне обладнання та складний нейрошолом. Він обережно дістав пристрій і надів його на голову покійника.

— У вас буде лише п'ять хвилин, — спокійно промовив Максвелл.

— Добре подумайте, що саме ви хочете сказати або запитати.

Він зняв свій капелюх і під'єднав довгий чорний кабель до імпланта, вживленого в потилицю. Потім повернувся до обладнання й почав налаштовувати апаратуру.

У повітрі виникла голографічна проєкція. Спочатку на ній мерехтів лише шум, схожий на старі телевізійні перешкоди.

— Він вас не почує, — пояснив Максвелл.

— Говорити з ним буду я, а його відповіді ви чутимете через проєкцію.

— Довго ще? — роздратовано промовив чоловік із цигаркою.

— У нас немає часу. Може ви вже почнете?

— Добре, — коротко відповів Максвелл і сів у крісло.

Раптом його тіло різко сіпнулося, ніби крізь нього пройшов потужний електричний розряд. Голограма змінилася.