Глава 14

Глава 14

 Запис у журналі спостережень: день 190

Можете мене привітати: я майже помер, вкотре. Тільки цього разу для різноманітності не від зовнішнього середовища або випадкової поломки обладнання і навіть не через свою дурість, хоча щодо цього можна посперечатися. На цей раз я ледве не помер від дій іншого розумного. Але давайте все по порядку.

Два дні тому наступного дня, після того як я відніс дівчинку ближче до паркану, вирушив на обстеження території вздовж паркану з боку лісу. Лінгрет неслабо мене налякав загрозою руйнування артефакту, в якому перебувають їхні душі. Так, я знайомий не з усіма, але троє нітірі стали для мене моїми найкращими друзями. Це Сальміра, Лорана та Лінгрет. Допустити їхню смерть я не міг. А тому потрібно було якнайшвидше знайти тіла для переселення хоча б кількох нітірі.

Мені, суто цивільній особі, необхідно знайти або недавно померле тіло, або при смерті і доставити його в печеру з планетоходом. За ніч я підготував під керівництвом некроманта ритуал переселення душі з артефакту в тіло. Зараз йшло накопичення мани для активації ритуалу, і це займе не менше тижня — все ж таки ритуал дуже не простий сам по собі і вимагає чимало магічної енергії для роботи. І, власне, за тиждень, або точніше за п'ять днів, що залишилися, я повинен знайти тіло для переселення Марло.

Що можу сказати? Потенційного донора я виявив. Як і він мене. І він був явно краще підготовлений за мене, адже, незважаючи на його явно передсмертний стан, встиг вистрілити в мене з самострілу. Якби я залишався людиною, помер би на тому ж місці. А так мінус півтора літри крові, перш ніж наскрізна рана в боці закрилася, і моторошна слабкість. Але моя потенційна мета на цей момент вже здохла.

Слабкість від втрати крові не дасть мені вчасно донести нітірі до ритуального креслення, отже, доведеться шукати нову жертву. Головне — прийти до тями швидше. Взагалі, організм нітірі набагато витриваліший за людський, та й та ж регенерація дуже не слабка. Якщо не займатися спеціальним лікуванням, то вже через три тижні залишиться лише шрам у місці наскрізного поранення у боці. Ось тільки я не мав цих трьох тижнів на лікування. А тому, щойно я зміг подолати початковий напад болю, приступив до обробки отриманої рани. Даремно не одягнув скафандр у цю вилазку, але він би сильно гальмував мене.

Відразу після поранення я вколов собі протишокове, кровотворне, противірусне. Ліки, звичайно, розраховані на людину, але, судячи з слабкості, що поступово відступає, діяли і на нітірі. Саму рану я заклеїв пластиром зі штучною шкірою. Раз на добу треба буде міняти, але так рана буде закрита і всередину не потрапить ніяка гидота. Шкода, що пластирі людського забарвлення шкіри, і тепер у мене на боці дві світлі плями в місцях вхідного та вихідного отвору.

Встати на ноги я зміг лише через три години. За цей час труп, що  вистрілив у мене із самострілу нітірі став холодним. Швидкий огляд його майна багато інформації не дав. Самостріл із десятком болтів я забрав собі, як і рюкзак, у якому опинилися квітки якоїсь рослини, запечатані у маленькі скляні баночки. Був ще й гаманець, в якому я знайшов дитячий малюнок і з десяток папірців схожих на купюри. Я зміг розібрати лише цифри, а саме десять, двадцять і п'ятдесят. Найцікавіше не в рюкзаку, а в невеликій сумці планшетки: там лежала карта, запаяна у щось схоже на плівку, і на цій карті відмічено маршрут.

Сам я б довго намагався зіставити своє місце та карту. Але наручний комп'ютер швидко обробив зображення карти та зіставив із пройденим маршрутом. Виходило, що я недалеко від місця, позначеного на карті. Лише два десятки кілометрів на північ від мене знаходилося місце, яке на карті відзначили хрестиком. На самій карті це місце відображено зеленим кольором. У легенді карти зелений колір описувався чотирма словами, але зміг пізнати лише одне: спотворене написання слова «страх». Враховуючи те, що зелений колір для нітірі все одно, що червоний для людей, це, швидше за все, небезпечна місцевість.

До початку заходу сонця я просидів над трупом у роздумах, варто вирушати в місце, зазначене на карті, чи ні. Все, що знаю, це те, що чоловік, що стріляв у мене, йшов уже звідти, судячи з розташування тіла, а значить, там могло бути і не небезпечно на даний момент.

І як би мені не хотілося дізнатися, куди ходив мужик, моя обережність пересилила, і натомість я вирішив попрямувати до позначки у вигляді схематичного будиночка, яка, судячи з карти, була всього за три кілометри в напрямку, куди повз мужик. Я, до речі, так і не міг визначити, від чого він помер. Зовні ран у нього не було. Я навіть спеціально роздягнув його і оглянув все тіло на предмет укусів, але знову нічого не виявив. Єдине дивне, що я побачив, білий наліт у ділянці губ. Про всяк випадок взяв цей наліт для аналізу під мікроскопом у планетоході.

Після цього, зібравшись з силами і випивши чи не останні таблетки знеболювального, я попрямував згідно з картою до позначки у вигляді схематичного будинку.

Дорога лісом зайняла в мене майже півтори години. Якби не наручний комп'ютер, що веде мене чітко по карті, то я б давно вже заблукав у темряві, а так через півтори години попереду побачив жовті мерехтливі вогники.

Спустившись на траву, я дуже обережно поповз у бік вогників, і, коли залишалося всього близько тридцяти метрів, зупинився, бо вже спокійно міг розгледіти і почути все, що відбувалося. Вогники виявилися звичайними смолоскипами, що встромили навколо невеликої галявини, в центрі якої горіло багаття. Навколо вогнища сиділо троє нітірі. Завдяки режиму нічної зйомки на наручному комп'ютері мені вдалося досить добре розглянути чоловіків, що зібралися. Вони одягнені в схожий на той труп одяг. Навіть більше скажу: вони однаково споряджені. Той же самостріл, який лежав поряд з кожним, той самий шкіряний одяг і рюкзак і та сама сумка-планшетка. Чоловіки між собою перемовлялися, але через відстань і нічний шум я не почув ні звуку з їхнього боку.