Розділ 21. Грудень

Грудень прийшов без попередження.

Не погодою — погода мінялась поступово, жовтень у листопад у щось холодніше. Грудень прийшов відчуттям. Я прокинулась у понеділок і зрозуміла — не жовтень вже і не листопад. Щось інше. Рік добігає кінця.

Лежала і думала: два місяці від першого листа.

Два місяці — а здається інакше. Не коротше і не довше. Просто — інший вимір. Не календарний.

Встала. Дзеркало — своє відображення, журавлі.

Кухня. Кава.

За стіною — тиша. Олег ішов на об'єкт рано — о шостій тридцять. Я чула як він виходив, намагаючись не шуміти. Та сама звичка що тіло пам'ятало.

Я не казала що чула. Він не знав.

Або знав і теж не казав.

---

На роботі — Михась з кавою і виглядом людини що вирішила щось сказати.

— Що, — сказала я.

— Грудень.

— Бачу.

— Є подія в грудні. — Він поклав перед мною аркуш — роздрукований, з емблемою. — Варшавська конференція. Реставрація рукописів. Запрошують доповідачів.

Я взяла. Читала.

— Це — для досвідчених, — сказала я. — Я — стажер ще.

— Ти — вже ні. І там є секція для молодих фахівців.

— Михасю.

— Що.

— Це в грудні. Скоро.

— Двадцять перше. Три тижні.

— Варшава.

— Так.

— Я думала — навесні.

— Навесні — з рукописом. Це — конференція. Окремо.

— Скільки там бути.

— Три дні. — Пауза. — Соломіє.

— Що.

— Це — важливо для тебе. Не тільки знайомства і досвід. Але — бачити де ти є в порівнянні з іншими. Знати що ти — є.

— Ти вже подав мої дані.

— Ще ні. Але є форма.

— Михасю.

— Що.

— Дай подумати до завтра.

— Добре. Але форма — до п'ятниці.

Я взяла аркуш. Поклала поруч із роботою.

Думала: Варшава в грудні. Три дні. Перший раз їхати кудись — від того як він приїхав.

Від того як ми — є.

---

Ввечері — він прийшов і одразу побачив мій вираз.

— Що трапилось, — сказав він. Не питально — констатував.

— Нічого поганого.

— Але щось є.

— Є.

— Розкажіть.

Я показала аркуш. Він читав.

— Варшава, — сказав він.

— Так.

— Грудень.

— Двадцять перше.

— Три дні.

— Так.

Він поклав аркуш. Дивився на стіл.

— Ви вагаєтесь, — сказав він.

— Думаю.

— Через що вагаєтесь.

— Через різне.

— Через мене.

Я мовчала секунду.

— Частково, — сказала я.

— Соломіє.

— Що.

— Їдьте.

— Це — ваша перша реакція.

— Так.

— Чому так швидко.

— Бо це — важливо для вас. Михась пропонує — значить правильно. — Пауза. — І три дні — не довго.

— Для вас не довго.

— Для нас, — поправив він. — Різниця.

— Яка різниця на цей раз.

— Три дні разом довгі. Три дні окремо — ні. Інакше рахується.

— Ви не боїтесь.

— Чого боятись.

— Що поїду і щось зміниться.

Він подивився на мене.

— Ні, — сказав він просто. — Не боюсь.

— Чому.

— Тому що те що між нами — не в присутності. В нас. — Пауза. — Ви поїдете і повернетесь і буде те саме. Тільки у вас буде іще Варшава.

— Ви певні.

— Так.

— Звідки така певність.

— Від того що знаю, — сказав він. — Не від того що вірю. Від того що знаю.

Я думала.

— Олегу.

— Що.

— Ви будете нормально три дні.

— Так.

— Фрагменти.

— Якщо будуть — є Ігор. Є телефон.

— Я можу зателефонувати.

— Будете.

— Звідки знаєте.

— Ви — людина що телефонує коли треба, — сказав він. — Я знаю.

— А якщо не стану телефонувати щоб не турбувати.

— Тоді — зателефоную я.

— Добре.

— Соломіє.

— Що.

— Їдьте. — Пауза. — Михась правий що це важливо. І ви самі знаєте.

— Знаю.

— Тоді — чому вагаєтесь.

— Бо перший раз, — сказала я. — Від того як ми є — перший раз їхати.

— І страшно.

— Трохи.

— Нормально.

— Так?

— Так. Перший раз завжди трохи страшно. — Пауза. — Але ви поїдете і буде добре. І повернетесь і буде теж добре. І між — теж.

— Ви впевнені в усьому.

— Ні, — сказав він. — В деяких речах — так. В нас — так.

Я взяла аркуш.

— Завтра скажу Михасю, — сказала я.

— Що скажете.

— Що їду.

Він кивнув. Не сказав нічого зайвого.

---

Вівторок. Я сказала Михасю.

Він заповнив форму не питаючи більше нічого. Тільки:

— Добре.

— Ти не радієш голосно.

— Радію тихо, — сказав він. — Різниця.

— Яка різниця.

— Коли радію тихо — значить так і має бути. Коли голосно — значить неочікувано.

— Це — мало б бути неочікувано.

— Ні, — сказав він. — Очікувано. — Пауза. — Ти росла весь цей час. Просто не помічала бо дивилась на інше.

— На що дивилась.

— На те що було навколо, — сказав він. — На листи. На сусіда. На дзеркало. — Пауза. — А робота росла поруч. Тихо.

— Ти дивився.

— Я завжди дивлюсь, — сказав він. — Від цього платять.

— Ні, — сказала я. — Від цього — ти.

Він поклав каву. Відвернувся до своїх папок.

— Підготуй тези до п'ятниці, — сказав він. — Десять хвилин доповіді. Секція молодих фахівців.

— Що доповідати.

— Те що знаєш, — сказав він. — Найкраще завжди — те що знаєш.

---

Середа.

Я готувала тези і Олег сидів поруч — не допомагав, просто був. Іноді питав питання — точні, про суть. Не про форму.

— Що найважливіше в тому що ви досліджуєте, — запитав він.

— Що маєте на увазі.

— Якщо одне речення — що найважливіше.

Я думала.

— Що матеріал пам'ятає, — сказала я. — І від цього — ми можемо знати те що інакше не знали б.

— Це — і є доповідь.

— Це — теза. Доповідь — як.

— Тоді — почніть з цього і покажіть як.

— Ви — архітектор, не доповідач.

— Людина, — поправив він. — І людина слухала достатньо ваших розповідей про рукописи щоб знати: ви кажете найточніше коли забуваєте що кажете.

— Коли забуваю.

— Коли просто розповідаєте. Без підготовки. — Пауза. — Як зараз.