Розділ 20. Що пам'ятає тіло

Неділя.

Він прийшов о десятій рівно — дві кави, темна куртка, той вираз що я вже впізнавала як його ранковий. Трохи закритий поки не прокинувся остаточно, але відкривається поступово — як вікно що відчиняють повільно щоб не від вітру.

— Рівно о десятій, — сказала я.

— Казав — буду.

— Казали вісім тридцять теж. І прийшли раніше.

— Стримувався, — нагадав він.

— Сьогодні — не стримувались.

— Сьогодні — вже можна не стримуватись.

Я відступила від дверей. Він зайшов. Поставив кави на стіл — і звично, без питань, зняв куртку і повісив там де завжди.

Ми сіли — знову поруч, на дивані. Вже не навпроти через стіл. Це теж змінилось.

— Як спали? — запитала я.

— Добре. — Пауза. — Снилось щось. Не фрагмент — просто сон.

— Що снилось.

— Місто, — сказав він. — Не Львів і не Київ. Щось між. Вулиці що я не впізнавав але знав що знаю. — Пауза. — І ви там.

— Я?

— Не ви конкретно — відчуття вас. Темне волосся вдалині. Я знав що треба йти туди. — Пауза. — Прокинувся раніше ніж дійшов.

— Жаль.

— Так. Але добрий сон.

— Чому добрий якщо не дійшли.

— Бо знав куди іти, — сказав він просто.

Я думала про це.

— Олегу.

— Що.

— Усі ваші сни — про напрямок. Не про місце — про куди.

— Так.

— Ви думали про це.

— Так. — Пауза. — Думаю що деякі люди знають місце — і йдуть туди. А деякі знають напрямок — і знаходять місце в кінці.

— Ви — другий тип.

— Так. Завжди знав куди — рідко знав де.

— І де виявилось — Краківська.

— Так. — Він взяв каву. — Дивно що так близько.

— Що близько.

— Що будинок де треба бути — звичайна вулиця у Львові. Не щось особливе ззовні.

— Особливе — всередині.

— Так. Але ззовні — жовта штукатурка і важкі двері і третій щабель що скрипить.

— Ви любите третій щабель.

— Я люблю що він незмінний, — поправив він. — Різниця.

— Яка різниця.

— Щабель — просто деревина. Але він скрипить для всіх однаково і завжди. — Пауза. — Деякі речі не міняються. Від цього — спокійно.

— Константи.

— Так. У вас є теж.

— Які мої константи.

— Кава о шостій ранку, — сказав він. — Дзеркало перед сном. Аркуші що пишете і кладете в конверт. — Пауза. — Забуваєте про третій щабель.

— Останнє — не константа, це — вада.

— Хороша вада.

— Як може бути хороша вада.

— Коли вада стала своєю — вона вже не вада. Просто є.

Я дивилась на нього.

— Ви знаєте про аркуші, — сказала я.

— Бачив як пишете. Не читав — бачив.

— Ніколи не питали що там.

— Ваше, — сказав він просто. — Не моє питати.

— А якщо я хочу показати.

Він подивився на мене.

— Хочете?

— Не всі. Але є аркуш — той що написала в ту ніч після фрагменту. Де думала вголос.

— Покажете?

— Так.

Я встала. Взяла конверт — великий де все зберігалось. Знайшла потрібний. Поклала перед ним.

Він читав.

*Він думав моє ім'я і не знав мого імені. Рік потому — приїхав. Це — не збіг і не містика. Це — просто є. Найбільше просто є з усіх що бачила.*

Поклав.

— Найбільше просто є, — повторив він тихо.

— Так.

— Ви написали це тоді.

— В ту ніч.

— Після того як я розповів про ім'я в лікарні.

— Так.

— І що зараз — те саме думаєте.

— Зараз — більше, — сказала я. — Тоді — тільки це. Зараз — більше.

— Що більше.

— Що хочу щоб ви були, — сказала я. — Не тільки є. А — хочу.

— Це — різниця.

— Велика.

— Так.

Він поклав аркуш назад у конверт — акуратно, як клав все що важливе. Я забрала, поставила на полицю.

— Олегу.

— Що.

— Ви казали — без мети сьогодні.

— Так.

— Є куди хочу.

— Куди.

— Михась розповідав про одне місце. Я там не була ніколи. — Пауза. — Є невелика бібліотека. Приватна — колекція одного чоловіка що передав місту. Стара, мало хто знає. Михась дав адресу.

— І ви хочете туди.

— Так. Але не сама.

Він дивився на мене.

— Ви хочете зі мною.

— Так.

— Чому зі мною. Михась міг піти.

— Михась знає те місце. Я хочу відкривати нове — з вами.

— Відкривати нове разом.

— Так.

— Добре, — сказав він. — Ходімо.

---

Бібліотека знаходилась на маленькій вулиці за Личаківським цвинтарем — я ніколи не ходила туди просто так. Треба знати де шукати.

Михась написав адресу і додав: *стукай три рази, відкриває сам хазяїн, скажи що від Михася*.

Ми стукали три рази.

Відчинив чоловік — літній, з тією особливою зовнішністю людей що все життя прожили між книжками. Не тендітний — навпаки, широкоплечий — але з руками що звикли до паперу.

— Від Михася, — сказала я.

Він кивнув. Впустив.

Всередині — кімнати три або чотири. Стелажі від підлоги до стелі. Запах — той що я любила: старий папір і час і щось іще що є тільки в місцях де довго живуть книжки.

Олег зупинився одразу як зайшов.

Я дивилась на нього.

— Що? — запитала тихо.

— Запах, — сказав він. — Такий же як у вас на роботі.

— Ви були у мене на роботі.

— Один раз. Але — запам'ятав.

— Вам подобається.

— Так. — Він дивився на стелажі. — Це — як будинок на Краківській. Ззовні — нічого. Всередині — своє.

Хазяїн — Пан Богдан, як він сказав — відійшов і залишив нас. Тут так було: заходиш і сам. Ніхто не водить і не пояснює.

Ми ходили між стелажами.

Я торкалась корінців — старих, деяких без назв. Олег ходив поруч і теж торкався — обережно, двома пальцями.

— Є система? — запитав він.

— У Пана Богдана — власна. Не алфавітна і не тематична. — Пауза. — Михась казав — він ставить книжки як відчуває що треба. Поруч ставить те що пов'язане — не темою, відчуттям.

— Емоційна каталогізація.

— Якщо так можна назвати.

— Можна. — Він узяв книжку — відкрив, подивився на титульну. Польська, стара. — Що це.

Я подивилась.