Розділ 19. Ранок після

Субота.

Я прокинулась о сьомій і перша думка була — коридор.

Не дзеркало, не листи, не фрагменти. Коридор між двома дверима і те що там відбулось.

Лежала і думала: я сказала. Вголос, без підготовки — так само як він казав важливе. Просто сказала і це тепер є і не можна взяти назад.

Не хотіла брати назад.

Від цього — легко. Те що носила три дні всередині — тепер зовні. Слова сказані мають іншу вагу ніж слова подумані. Менш важку і одночасно значнішу.

Встала. Підійшла до дзеркала.

Своє відображення — субота, листопад, ранок. Звичайне обличчя. Але — трохи інакше. Або я дивилась інакше.

Журавлі летіли вправо і вгору.

Просто дзеркало — але красиве. І зроблене правильно для правильного місця.

Пішла на кухню.

Зробила каву — і поки вона варилась думала про вчора. Про те як він тримав мою руку і не говорив нічого і цього було достатньо. Про поцілунок в коридорі — тихий, короткий, правильний.

Про те що він сказав: перший. Після всього що між нами — перший.

І це — правильно. Бо перший зараз — це не перший взагалі. Це перший між ними двома. Олегом і Соломією. Не тим хто був і нею. А тими хто є.

Різниця важлива.

Я завжди шукаю різниці.

---

О восьмій тридцять — стукіт.

Я відчинила.

Він — з тими самими двома кавами. Та на Вірменській, гірка і американо. І — трохи інакший вираз. Не закритий як іноді. Відкритіший.

— Рано, — сказала я.

— Хотів раніше, — сказав він. — Стримувався до восьмої тридцять.

— Чому стримувались.

— Щоб не лякати.

— Ранньою кавою не налякаєте.

— Добре знати.

Він зайшов. Сів — але не на звичне місце навпроти. На диван, де Оксана сиділа коли приїжджала. Трохи ближче до мене ніж зазвичай.

Я сіла поруч. Не навпроти — поруч.

Перший раз — так, без столу між нами.

— Як спали? — запитала я.

— Добре, — сказав він. — Вперше за довгий час — без нічого. Ні фрагментів ні звуків.

— Добре.

— Так. — Пауза. — Думаю — від вчора.

— Від того що сказала.

— Від того що є, — поправив він. — Є — полегшує. Порожнеча заповнена.

— Не повністю.

— Значно. — Він тримав каву двома руками — та сама звичка що я вже знала. — Соломіє.

— Що.

— Хочу спитати щось. Можна.

— Питайте.

— Вчора — коли ви говорили. Тому що Михась сказав про момент. Або — самі вирішили що час.

Я думала.

— Обидва, — сказала я. — Михась сказав — я вже знала. Він просто — підштовхнув.

— Добре що підштовхнув.

— Так.

— Треба буде подякувати.

— Він не любить коли дякують.

— Тоді — просто подякувати.

Я посміхнулась.

— Олегу.

— Що.

— Є питання і я теж.

— Питайте.

— Ви спали добре, — сказала я. — Без фрагментів. — Пауза. — Що ви думали перед тим як заснути. Якщо пам'ятаєте.

Він думав.

— Думав що є де повертатись, — сказав він. — Не місце — людина. — Пауза. — Раніше такого не було. Є Київ — але там нікого. Є Львів — але чужий. — Пауза. — А тепер є будинок де є ви. І від цього — є де повертатись.

— Ви не йдете нікуди.

— Знаю. Але відчуття — навіть якщо нікуди не йти. Просто відчуття що є куди.

Я думала про це.

— Я теж, — сказала я нарешті.

— Що теж.

— Відчуваю що є куди. — Пауза. — Рік і два місяці — не було куди. Додому — так. Але куди куди — ні. — Пауза. — Зараз є.

— Через мене.

— Через нас, — сказала я. — Різниця.

— Яка різниця.

— Через мене — значить залежить від вас. Через нас — значить ми обоє.

— Ви завжди знаходите різниці.

— Реставратор.

— Людина, — знову поправив він. І вже по-іншому ніж раніше — з тим маленьким теплом що я вже впізнавала.

Ми сиділи поруч на дивані з кавою.

— Олегу.

— Що.

— Є практичне питання.

— Яке.

— Суботи, — сказала я. — У нас є субота на Вірменській. Кава після міста. — Пауза. — Це залишається.

— Звичайно.

— Але є іще.

— Що іще.

— Тепер що ми є — є іще щось. Не тільки суботи і вечори. — Пауза. — Як це виглядатиме.

— Ви хочете план.

— Я хочу розуміти.

— Реставратор.

— Людина.

Він усміхнувся — і повернув моє слово.

— Добре, — сказав він. — Як виглядатиме. — Думав. — Так само як зараз але — відкритіше. Не думатиму чи можна постукати чи ні. Буду постукувати коли хочу.

— Добре.

— І ви теж, — сказав він. — Якщо хочете — до мене.

— Я ніколи не стукала до вас.

— Знаю. Тепер — можна.

— Добре.

— Ще, — сказав він. — Є місця де хочу бути з вами. Не тільки Вірменська і Высокий замок.

— Які місця.

— Буду показувати, — сказав він. — Не всі одразу. Поступово.

— Як ви показуєте початки.

— Так. — Пауза. — Є ще одне.

— Що.

— Те що ввечері, — сказав він. — Вчора — я пішов після. Хотів залишитись.

Я дивилась на нього.

— Чому не залишились.

— Тому що перший вечір, — сказав він. — Треба щоб було поступово. Не все одразу.

— Мудро.

— Намагаюсь.

— Але наступного разу.

— Наступного разу — запитаю.

— Добре, — сказала я. — Запитуйте.

---

О десятій — ми вийшли.

Без мети — так він запропонував і я погодилась. Листопадовий Львів у суботу. Не жовтневий вже — все сіріше і тихіше. Але є своя краса в цьому.

Він ішов поруч — і цього разу взяв руку. Просто — взяв, не питаючи. Я не відсмикнула.

Ми йшли по Краківській до центру.

— Соломіє.

— Що.

— Є питання. Особисте.

— Питайте.

— Як ви — зараз. В цілому. Не по ситуації і не по роботі. — Пауза. — Як Соломія.

Я думала.

— Краще ніж місяць тому, — сказала я. — Значно краще.

— Що змінилось.

— Ви, — сказала я. — І те що завершила. — Пауза. — Але не тільки. Є ще.

— Що іще.

— Я дозволила собі, — сказала я. — Знову відчувати. Рік і два місяці — не дозволяла. Думала що якщо відчуватиму — буде боліти. — Пауза. — Боліло і так. Просто — по-іншому.