Розділ 18. Вголос

П'ятниця.

Після тієї ночі — три дні.

Три дні де ми були як завжди — він приходив ввечері, ми говорили або мовчали, він ішов. Але я носила те що написала вночі — *просто є і цього вже не вистачає* — і не казала.

Чекала.

Чого чекала — не знала. Правильного моменту може. Але правильні моменти не приходять самі. Їх треба вибирати.

Михась у вівторок сказав:

— Ти ходиш і думаєш.

— Завжди думаю.

— По-іншому.

— Як по-іншому.

— Як коли знаєш що треба зробити але ще не зробила.

— Ти — телепат.

— Я — спостерігач. Різниця.

— Михасю.

— Що.

— Ти знаєш що треба зробити.

— Не моя справа, — сказав він. — Але — так.

— І що.

— І нічого. Твоя справа — твій час. — Пауза. — Але час іноді закінчується. Не в поганому сенсі — просто є момент після якого або кажеш або не кажеш і тоді воно лишається всередині.

— Це — загроза.

— Це — досвід, — сказав він. — Я старший.

---

П'ятниця. Вечір.

Він прийшов о дев'ятнадцятій — стукіт, я відчинила. Темна куртка, той самий спокійний вираз.

— Як ви? — запитала я.

— Добре. — Пауза. — Спав нормально три ночі.

— Фрагментів не було.

— Були. Але — тихі. Образи, не звук. — Пауза. — Лікар казав — після гострого може бути тихіший період.

— Добре.

— Так.

Він зайшов. Сів.

Я зробила чай — і поки стояла біля чайника думала: зараз. Або — зараз. Або зараз.

Принесла чашки. Сіла навпроти.

— Олегу.

— Що.

— Є щось що хочу сказати.

Він подивився на мене.

— Кажіть.

— Я носила це три дні, — сказала я. — Після тієї ночі.

— Що носили.

— Думку. — Пауза. — Що просто є — вже не вистачає.

Він мовчав.

— Ви казали що кохаєте мене, — сказала я. — В суботу біля лип. — Пауза. — Я не відповіла словами.

— Ні.

— Тому що — боялась.

— Знаю.

— І зараз — трохи боюсь.

— Знаю.

— Але Михась сказав — є момент після якого або кажеш або лишається всередині.

— Мудрий Михась.

— Дуже.

Я дивилась на чашку.

— Олегу.

— Що.

— Я кохаю вас, — сказала я. Просто. Так само як він казав важливе — без підготовки і обгортки. — Не тому що він кохав. Не тому що будинок і дзеркало і все що між нами через це. — Пауза. — Тому що ви прийшли вночі з фрагментом і тремтячими руками і тому що тримаєте папір правильно і тому що кажете просто є і я розумію що за цим стоїть. — Пауза. — І тому що думали моє ім'я коли не знали мого імені.

Тиша.

Та що буває після важливого.

Він дивився на мене — і в тому погляді все що я вже знала і ще щось. Те що буває коли людина чує те що чекала.

— Соломіє.

— Що.

— Ви сказали.

— Так.

— Нарешті.

— Михась казав — є момент.

— Момент прийшов.

— Так.

Він мовчав ще секунду. Потім простягнув руку — поклав долоню на стіл. Відкриту, як тоді після третього листа. Не тягнув — просто поклав.

Я поклала свою поруч — і цього разу не поруч. В його руку.

Перший раз.

Він тримав — тихо, нічого не говорив. Я теж.

Нам не треба було говорити.

Те що треба було — вже сказано.

---

Сиділи довго.

Потім він сказав:

— Соломіє.

— Що.

— Є іще щось.

— Кажіть.

— Те що ви сказали — воно змінює.

— Що змінює.

— Все, — сказав він. — Не в поганому сенсі. Але — інакше тепер.

— Як інакше.

— Раніше я — там, — він кивнув на стіну. — Ви — тут. Поруч але — окремо.

— А тепер.

— Тепер — є ми, — сказав він. — Не я і ви. Ми.

— Ми вже казали — наш принцип, наш план.

— Це — інше, — сказав він. — Дрібне. А зараз — більше.

— Ми.

— Так.

Я думала.

— Олегу.

— Що.

— Ми — це що конкретно.

— Питаєте як юрист.

— Питаю як людина.

— Добре. — Він думав. — Ми — це те що ввечері є куди повертатись. Що є хтось кому можна постукати вночі. Що є хтось для кого важливо як ти тримаєш папір. — Пауза. — Для мене — так.

— Для мене теж, — сказала я. — Майже дослівно.

— Значить — збігається.

— Так.

— Добре.

— Так.

Він — не відпускав руку. Я — теж.

— Є одне практичне, — сказала я.

— Яке.

— Ми живемо по різні боки стіни.

— Так.

— І поки — так залишиться.

— Так.

— Ви — не проти.

— Ні. — Пауза. — Поки.

— Поки.

— Так. Є час.

— Наш час.

— Так.

— Добре.

О двадцять першій він сказав:

— Піду.

— Добре.

Але не вставав.

Я теж не вставала.

— Олегу.

— Що.

— Ви сказали — нарешті.

— Так.

— Довго чекали.

— Так.

— Як довго.

— З першого дня, — сказав він. — Коли побачив вас в під'їзді. — Пауза. — Ні — раніше. Коли снилась жінка з темним волоссям. — Пауза. — Давно.

— Через рік і два місяці і все що між.

— Так.

— Це — багато.

— Не багато, — сказав він. — Просто — так вийшло.

— І не скаржитесь.

— Ні.

— Чому.

— Бо результат — є, — сказав він. — А шлях — просто шлях. Не важливий сам по собі.

— Архітектор.

— Людина.

Я засміялась — справжньо, без зусиль.

Він дивився на мене.

— Ось, — сказав він.

— Що ось.

— Сміх, — сказав він. — Михась казав — рідко але щиро. — Пауза. — Щиро.

— Він не мав казати.

— Добре що сказав. — Пауза. — Соломіє.

— Що.

— Можна — ще раз.

— Що ще раз.

— Що ви казали. — Пауза. — Просто — почути ще раз.

Я дивилась на нього.

— Я кохаю вас, — сказала я. — Ще раз. — Пауза. — Буде іще.

— Обіцяєте.

— Намір, — сказала я. — Твердий.

Він посміхнувся — та повна посмішка що я бачила рідко. Не маленька, не стримана. Справжня.

— Добре, — сказав він.

Встав нарешті.

Я теж.

В коридорі — зупинились. Він дивився на мене.

— Соломіє.

— Що.

— Є традиція, — сказав він.