Розділ 17. Що між нами

Тиждень листопада.

Фрагмент у суботу змінив щось між нами — непомітно але відчутно. Як коли довго тримаєш дистанцію і потім в один момент — вже не тримаєш. Не рішення, не розмова. Просто — стало інакше.

Він стукав тепер — не тільки ввечері о дев'ятнадцятій. Міг постукати вдень у вихідний якщо щось знайшов цікаве. Міг зайти на хвилину і піти. Міг — нічого, просто сидіти поки я читала.

Я не говорила що це — добре. Просто — відчиняла.

Понеділок.

Лікар — він зателефонував вранці, я чула розмову фрагментами. Тихо говорив, в кімнаті. Вийшов після і сказав:

— Ігор каже що такий фрагмент — хороший знак.

— Чому хороший якщо болить.

— Бо означає що пам'ять відкривається. Не блокована більше. — Пауза. — Він казав — може бути більше таких. Треба бути готовим.

— Ви готові.

— Намагаюсь.

— Стукайте.

— Буду.

Він не стукав ту ніч і наступну. Але я спала легше — не тому що не хвилювалась. Тому що знала що постукає.

Різниця є.

---

Середа.

Я принесла з роботи копії рукопису з Варшави — Михась допоміг зробити хороші скани.

Олег прийшов ввечері і застав мене за столом.

— Що це, — запитав.

— Варшава, — сказала я. — Копії.

Він підійшов. Дивився через моє плече.

— Можна?

— Так.

Він взяв аркуш — правильно, двома руками, обережно. Я не дивилась спеціально але помітила — автоматично вже.

— Польська мова, — сказав він.

— Так.

— Ви читаєте.

— Повільно. Але так.

— Що тут.

— Маргінальні нотатки. Той хто читав — залишав коментарі. — Пауза. — Це цікавіше ніж основний текст іноді.

— Чому.

— Бо основний текст — те що автор хотів сказати. Нотатки — те що читач почув. Різниця буває великою.

— Ви завжди знаходите різниці.

— Робота, — сказала я.

— Людина, — поправив він.

Я посміхнулась.

— Олегу.

— Що.

— Сідайте. Покажу.

Він сів поруч — не навпроти як зазвичай. Поруч. Перший раз — поруч за цим столом.

Я показувала — де нотатки, яким чорнилом зроблені, що відрізняє їх від основного тексту.

Він слухав і дивився і питав точно — про папір, про склад чорнила, про те як визначити вік нотаток відносно основного тексту.

— Звідки ви знаєте ці питання, — сказала я.

— Ви розповідали, — сказав він.

— Не все це.

— Частину. — Пауза. — Решта — логіка. Якщо матеріал пам'ятає — треба розуміти матеріал.

— Ви думаєте як реставратор.

— Я — реставраційний архітектор, — сказав він. — Підхід схожий.

— Схожий але інший.

— Так. Але — схожий.

Ми сиділи поруч за столом з копіями варшавського рукопису.

— Соломіє.

— Що.

— Є питання по роботі. Можна?

— Питайте.

— Варшава — якщо поїдете. Скільки.

— Не знаю. Тиждень може два.

— Зима.

— Мабуть навесні. Казала вже.

— Так. — Пауза. — Це — добре чи ні. Що навесні.

— Для роботи — добре. Оригінал краще дивитись при хорошому освітленні.

— А для іншого.

— Для іншого — теж думала.

— І?

— І навесні — ми вже будемо знати більше, — сказала я. — Про нас.

— Про нас.

— Так. — Пауза. — Зараз — рано розуміти як буде коли я поїду. Навесні — знатимемо.

— Логічно.

— Реставратор.

— Людина, — знову поправив він.

— Олегу.

— Що.

— Ви завжди поправляєте.

— Тому що ви завжди ховаєтесь за роботу.

— Не ховаюсь.

— Ховаєтесь трохи.

Я думала.

— Можливо, — сказала я. — Звичка.

— Безпечніше за роботою.

— Так.

— Розумію, — сказав він. — Але — я тут. Не тільки роботою.

— Знаю.

— Тоді — не ховайтесь.

— Намагаюсь.

— Виходить.

— Повільно.

— Повільно — добре, — сказав він. — Швидко — не завжди надійно.

---

Четвер.

Вночі — він постукав.

О другій ночі — один стукіт, тихий.

Я прокинулась одразу — виявляється спала чуйніше ніж думала. Встала. Відчинила.

Він стояв — в тому ж стані що в суботу. Бліде обличчя, очі не до кінця тут.

— Заходьте, — сказала я.

Він зайшов. Сів. Я поставила чайник — автоматично, не думаючи.

Чекала.

— Інший фрагмент, — сказав він.

— Той самий звук.

— Ні. — Пауза. — Після.

— Що після.

— Є місце, — сказав він. — Лікарня може. Білі стіни. — Пауза. — І відчуття що щось важливе — відсутнє. Тут. — Рука на грудях. — І не знаю що.

— Порожнеча.

— Так. Та сама що носив завжди. Але в тому фрагменті — вперше відчув її. Як нову. — Пауза. — Значить — до того не було.

— До аварії.

— Мабуть.

Я поставила чашку перед ним.

— Олегу.

— Що.

— Ви розумієте що це означає.

— Що порожнеча почалась тоді.

— Так. Не була завжди — з'явилась. — Пауза. — Це — важливо.

— Чому.

— Бо те що з'являється — може піти, — сказала я. — Те що завжди було — складніше.

Він думав.

— Ви кажете що порожнеча — не я. Не мій стан постійний.

— Так. Наслідок. Не суть.

— Це — заспокоює.

— Так мало б бути.

— Так і є.

Він тримав чашку — двома руками, як тримав старий папір. Я помітила і цього разу.

— Соломіє.

— Що.

— В тому фрагменті — є деталь що не казав.

— Яка.

— Коли лежав і відчував що щось відсутнє — думав про ім'я, — сказав він. — Не чув — думав. Само прийшло.

— С.

— Ні. — Пауза. — Соломія.

Я не говорила.

— Повне ім'я, — сказав він. — Не літера. Соломія. — Пауза. — І одразу після — відчуття що треба знайти.

— Знайти мене.

— Так.

— І ви знайшли.

— Через рік, — сказав він. — Але — знайшов.

Ми сиділи в нічній тиші квартири.

Думала: він лежав у лікарні і думав моє ім'я. Рік потому — приїхав.

Перехід — не миттєвий. З часом. Через біль і провали і сни і нарешті — будинок на Краківській.

— Олегу.

— Що.

— Дякую що сказали.

— Мовчати не можна.

— Так.