Розділ 16. Фрагмент

Субота другого листопада.

Я прокинулась і одразу почула.

Не кроки — щось інше. Звук що я не чула раніше за стіною. Олег говорив — голосно, уривчасто. Не по телефону — інакше. Сам.

Я лежала і слухала.

Не слова — інтонацію. Різку, потім тихшу. Потім довга пауза. Потім знову.

Я встала. Підійшла до стіни.

Поклала долоню.

Прохолодна штукатурка — звична вже. Але через неї — відчуття чогось напруженого. Як перед грозою.

Я постукала — тихо, один раз.

Тиша за стіною.

Потім — кроки до дверей. Я відступила від стіни, вийшла в коридор. Його двері відчинились.

Олег — обличчя інакше ніж завжди. Бліде трохи. Очі — ніби тільки прокинувся але давно вже не спав.

— Що трапилось, — сказала я.

— Нічого, — сказав він. Автоматично — той тип відповіді що дають коли ще не вирішили говорити.

— Олегу.

Він мовчав.

— Заходьте, — сказала я.

---

Він сів — не на звичне місце. На диван, де Оксана сиділа. Я поставила чайник.

Чекала.

— Був фрагмент, — сказав він нарешті.

— Вночі.

— Так. — Пауза. — Інший.

— Чим інший.

— Усі попередні — образи. Картинки. — Пауза. — Цей — звук.

— Що за звук.

Він дивився на стіл.

— Катастрофа, — сказав він. — Не бачив — чув. Метал. Скло. — Пауза. — І тиша після.

Я поставила чашку.

— Ви прокинулись.

— Прокинувся і не міг зрозуміти де. Кімната — чужа. — Пауза. — Потім згадав — своя. Але хвилину — не розумів.

— Дезорієнтація.

— Так. — Пауза. — Це бувало. Лікар казав — нормально для такого стану. Але цього разу — звук залишився.

— В голові.

— Так. Не йшов. — Він поклав руки на стіл. Я бачила — руки тремтіли трохи. — Тому говорив. Не знаю що говорив — просто щоб звук пішов.

— І пішов.

— Коли ви постукали — пішов.

Я сіла навпроти.

— Олегу.

— Що.

— Той звук — ви розумієте що це.

— Аварія, — сказав він. — Мабуть. — Пауза. — Є люди що гинуть в аваріях. Є люди що чують і пам'ятають. — Пауза. — Мабуть я чув.

— Ви були там.

— Або — поруч, — сказав він. — Або — після. Не знаю послідовності.

— Листопад два роки тому — коли почались провали.

— Так.

— Може — тоді.

— Можливо.

— Лікар знає про фрагмент.

— Зателефоную в понеділок.

— Добре.

— Соломіє.

— Що.

— Є іще щось що хочу сказати.

— Кажіть.

— У фрагменті — після звуку — була тиша. — Пауза. — І в тиші — ім'я.

Я не говорила.

— Чиє ім'я, — сказала я нарешті.

— Не знаю, — сказав він. — Чув ніби хтось кличе. Але — нечітко. Одна літера ніби — С. Або — здалось.

— С.

— Або здалось.

— Соломія починається на С.

— Знаю.

Ми сиділи мовчки.

Я думала: листопад два роки тому. Аварія можливо. Ім'я в тиші після.

Дмитро загинув в аварії рік тому.

— Олегу.

— Що.

— Рік різниці між вашим листопадом і моїм.

— Так.

— Що якщо той рік між — важливий не тому що там щось було. А тому що треба було цей рік.

— Навіщо.

— Не знаю, — сказала я. — Але — є таке. В деяких традиціях. Що між і тут — не одразу. Що є час.

— Перехід.

— Так.

— Як журавлі на рамі.

— Так.

Він дивився на свої руки. Руки заспокоїлись — вже не тремтіли.

— Соломіє.

— Що.

— Мені краще коли ви поруч.

— Знаю.

— Не тільки зараз. Взагалі.

— Знаю.

— Чому ви не дивуєтесь.

— Бо я теж, — сказала я.

Він підняв голову.

— Теж краще.

— Так.

— Ви не казали.

— Кажу зараз.

— Чому зараз.

— Тому що зараз — треба, — сказала я. — Мовчати не можна. Ваш принцип.

— Наш, — сказав він. — Ви казали — наш.

— Наш.

Ми сиділи — чай між нами, листопад за вікном.

— Олегу.

— Що.

— Той фрагмент — він перший такий. Зі звуком.

— Так.

— Може бути іще.

— Лікар казав — фрагменти можуть ставати повнішими. — Пауза. — Що незавершеність завершується — може і пам'ять відкривається.

— Ви боїтесь.

— Трохи, — сказав він чесно. — Не самого фрагменту. А того що там може бути.

— Боляче.

— Так.

— Але знати — краще.

— Завжди краще, — погодився він. — Просто іноді — важко вірити в це вночі коли звук не йде.

— Тоді — стукайте.

Він подивився на мене.

— В стіну.

— Так. Я — прокинусь.

— Соломіє.

— Що.

— Це — багато.

— Чому багато.

— Прокидатись через мене вночі.

— Я вже прокинулась, — сказала я. — Чула. — Пауза. — Наступного разу — стукайте відразу. Не треба чекати.

— Добре.

— Добре.

Він допив чай. Поставив чашку.

— Соломіє.

— Що.

— Є щось що думав поки не спав.

— Що думали.

— Про той ранок, — сказав він. — Де він виходить тихо. — Пауза. — Є іще деталь що раніше не бачив.

— Яка.

— Він зупиняється біля дверей кімнати, — сказав Олег. — Рука на ручці. І думає — відчинити і разбудити. — Пауза. — Але не відчиняє.

— Чому.

— Бо думає — скажу ввечері. І те що хотів сказати — важливе. Але ввечері скаже краще. Знайде слова.

— А вранці — поспіх.

— Так. Треба їхати. І він думає — ввечері краще ніж поспіхом.

— Логіка є.

— Є, — погодився він. — І тому — не розбудив. Не тому що не хотів сказати. Тому що хотів сказати добре.

Я дивилась на стіл.

— Олегу.

— Що.

— Ви знаходите нові деталі кожного разу.

— Так.

— Це — болить.

— Так. Але — інакше ніж вночі зі звуком. Це — тихіший біль. — Пауза. — Від якого легшає після. Як коли щось застряле — виходить.

— Виходить через слова.

— Так.

— Мовчати не можна.

— Так.

Ми сиділи іще якийсь час — не говорили, просто були в одній кімнаті.

О десятій він сказав:

— Піду трохи посплю.

— Добре.

— Соломіє.

— Що.

— Дякую що відчинили.

— Ви не стукали.

— Ви самі прийшли, — сказав він. — Почули і прийшли.