Розділ 15. Листопад

Листопад прийшов у вівторок.

Не календарно — погодою. Вранці я вийшла на кухню і двір за вікном був інакший. Не жовтневий більше — листопадовий. Сірий, без листя на деревах, з тим особливим освітленням що буває коли небо і земля стають одного кольору.

Я стояла з кавою і дивилась.

Думала: місяць тому — перший лист. Кремовий конверт, той самий почерк.

Місяць.

Багато відбулось за місяць.

За стіною — кроки. Олег прокидався пізніше ніж я — о сьомій тридцять зазвичай. Я вже знала його ранковий ритм так само як знала скрип на третьому щаблі.

Речі що стають своїми — непомітно, поступово.

---

На роботі — Михась зустрів мене з новиною.

— Є запит, — сказав він.

— Який запит.

— З Варшави. Польський колекціонер. Має рукопис — каже що галицький, вісімнадцяте століття. Хоче консультацію і можливо реставрацію.

— Нам надіслали.

— Тобі конкретно. По рекомендації.

— Чиєї.

— Не сказали. Але — тобі.

Я взяла лист. Читала.

Польська — я читала, повільніше ніж рідною але читала. Детальний опис рукопису. Питання про стан, про матеріал, про можливість атрибуції.

— Хороший запит, — сказала я.

— Так.

— Треба бачити оригінал.

— Вони готові надіслати копії спочатку. Потім — якщо будемо зацікавлені — домовлятись про подальше.

— Добре.

— Соломіє.

— Що.

— Це — твій рівень вже. Не наш загальний.

— Михасю.

— Що? Констатую.

— Рано констатувати.

— Ніколи не рано бачити де ти є.

Я поклала лист.

— Відповімо що зацікавлені, — сказала я. — І попросимо копії.

— Добре.

Ввечері — розповіла Олегу.

Він слухав уважно.

— Варшава, — сказав він.

— Так.

— Це може означати поїздку.

— Якщо буде оригінал — так.

— Коли.

— Не знаю. Спочатку копії, потім переговори. Може — навесні.

— Навесні.

— Так.

— Я буду тут навесні, — сказав він. — Проект до літа.

— Знаю.

— Тобто — якщо поїдете — повернетесь.

— Звичайно.

— Просто кажу.

— Я знаю що кажете.

Він подивився на мене.

— Ви вже розумієте що я кажу коли кажу щось інше.

— Так.

— Давно?

— З другого тижня.

— Швидко.

— Або — не швидко. — Пауза. — Залежить від точки відліку.

Він кивнув. Прийняв.

---

Середа.

Я прийшла з роботи і на столі — записка. Олегів почерк.

*Є щось що хочу показати. Увечері якщо можете. Стукніть.*

Я постукала о вісімнадцятій тридцять.

Він відчинив — і я побачила що він вдома вже давно. Стіл у нього — розкладено папери, схеми, фотографії.

— Що це? — запитала я.

— Сядьте.

Я сіла.

Він поклав переді мною фотографії — чорно-білі, старі. Будинок. Різні кути, різні деталі.

— Що за будинок.

— Личаківський проект, — сказав він. — Але це — фотографії з архіву. Тридцяті роки.

— Тоді він ще був.

— Цілий. До перебудов.

Я дивилась на фотографії. Будинок — живий, населений. Вікна відчинені, на підвіконні — горщики з квітами. Люди біля входу — розмиті, фотографія довга витримка.

— Є іще, — сказав він. — Ось.

Він поклав іще одну фотографію.

Подвір'я. Те саме де ми стояли в суботу — під старими липами. Але на фотографії — дерева менші. І є люди.

Я дивилась.

— Михась допоміг знайти в архіві, — сказав Олег.

— Ви говорили з Михасем.

— Так. Зайшов учора. Він — добрий чоловік.

— Казала.

— Я перевірив.

Я дивилась на фотографію подвір'я.

— Там є дати? — запитала я.

— На звороті — тридцять шостий рік.

— Хто знімав.

— Невідомо. Приватна колекція що потрапила в архів.

— Добра знахідка.

— Михась сказав — ви оціните.

— Він правий.

Олег зібрав фотографії. Акуратно, по одній — так само як вона тримала старий папір.

Я помітила.

— Олегу.

— Що.

— Ви тримаєте фотографії правильно.

— Як рукописи.

— Звідки знаєте як рукописи.

— Від вас. Ви показували. — Пауза. — Уважно показували — першого разу. Я запам'ятав.

— Я не пам'ятаю що показувала.

— Коли я розглядав стару книжку вперший раз, — сказав він. — Ви дивились на мої руки. Я бачив. Після — сказали: добре тримаєте. — Пауза. — Я думав — якщо вже добре тримав, треба тримати ще краще.

Я мовчала.

— Тому що вам важливо, — сказав він просто.

— Тому що вам важливо що мені важливо.

— Так.

— Це — багато.

— Чому багато.

— Тому що люди рідко помічають що іншому важливо, — сказала я. — Зазвичай — своє.

— Я помічаю, — сказав він. — Це — просто є. Не зусилля.

— Знаю що не зусилля, — сказала я. — Від цього — ще більше.

Він дивився на мене.

— Соломіє.

— Що.

— Ви сьогодні кажете речі що не казали раніше.

— Які речі.

— Що від цього ще більше, — сказав він. — Раніше — ви констатували. Просто є. А зараз — є іще більше.

Я думала.

— Листопад, — сказала я нарешті.

— Що листопад.

— Рік тому в листопаді, — сказала я. — Він загинув. — Пауза. — Я боялась листопада. Весь жовтень — боялась.

— А зараз.

— А зараз листопад прийшов і я стояла біля вікна і думала: місяць тому — перший лист.

— І?

— І не страшно, — сказала я. — Не тому що забула. А тому що є те що є. — Пауза. — Є будинок. Є робота. Є Михась і Оксана. — Пауза. — Є ви.

— Я — в кінці списку.

— Ви — не список, — сказала я. — Списки — для речей. Ви — окремо.

Він мовчав.

— Соломіє.

— Що.

— Це — вже більше ніж просто є.

— Так.

— Ви знаєте.

— Знаю.

— І?

— І — все іще страшно трохи, — сказала я. — Але менше ніж минулого тижня.

— Буде іще менше.

— Звідки знаєте.

— Не знаю, — сказав він. — Вірю.

— Ви вірите в речі що не знаєте.

— Іноді — так.

— Архітектор.

— Людина, — поправив він. — Архітектор — потім.

---

Четвер.