Розділ 14. Що він сказав

Субота.

Оксана поїхала о дванадцятій.

Ми снідали разом — вона, я, і Олег якого я запросила стукнувши в стіну о дев'ятій. Він прийшов із тими самими двома кавами з Вірменської — гірка і американо.

Оксана побачила і нічого не сказала. Тільки — підняла брову в мій бік. Я зробила вигляд що не бачила.

За сніданком — говорили про місто. Олег розповідав про Личаківський будинок — що знайшли під штукатуркою, які елементи збережені, що доведеться відтворювати. Оксана слухала і питала — конкретно, по суті. Вона — журналіст, звикла до конкретного.

— Що найважче у реставрації, — запитала вона.

— Зупинитись, — сказав він.

— Як зупинитись.

— Є момент коли треба вирішити — далі розкривати чи зберегти що є. — Пауза. — Кожен наступний шар — нове знання. Але кожен наступний шар — ризик пошкодити те що під ним.

— Тобто треба знати коли достатньо.

— Так.

— Це — хороша метафора для багатьох речей.

— Я знаю.

Оксана поглянула на мене. Я знала той погляд — *помітила*.

Після сніданку вона збирала речі. Я проводила до зупинки.

— Соломіє.

— Що.

— Він — хороший, — сказала вона. — Я вже казала.

— Казала.

— Але є іще.

— Що іще.

— Він дивиться на тебе, — сказала вона. — Коли ти не бачиш. — Пауза. — Так не дивляться на людину з якою просто живуть поруч.

Я мовчала.

— Він скаже, — сказала вона. — Незабаром.

— Звідки знаєш.

— Бо я питала і він відповів що відповідь є але не для мене першої. — Пауза. — Значить — є перша. І вона — ти.

Маршрутка прийшла. Оксана обійнялась.

— Дзвони, — сказала вона.

— Дзвоню.

— Соломіє.

— Що.

— Не бійся.

— Чого.

— Всього, — сказала вона. — Взагалі. Перестань боятись.

Вона зайшла в маршрутку.

Я стояла на зупинці і дивилась услід.

---

Повернулась о тринадцятій.

Під'їзд — Олег сидів на лавці у дворі. Не чекав — просто сидів з книжкою. Побачив мене.

— Поїхала, — сказала я.

— Так.

— Як вам вона.

— Хороша людина, — сказав він. — Пряма.

— Іноді надто.

— Надто прямих не буває.

— Я так не думаю.

— Знаю. Ви думаєте що є межа прямоти. — Пауза. — Вона не думає. Ми різні.

— Ви з нею схожі в одному.

— В чому.

— Обоє кажете що думаєте. Без обертки.

— Хороша риса.

— Іноді незручна.

— Незручна — не погана.

Він закрив книжку. Встав.

— Підете зі мною? — запитав він.

— Куди.

— На Личаківський. Проект. Хочу показати.

— Робочий об'єкт.

— Так. Але — показати вам.

— Чому мені.

— Тому що ви розумієте матеріал.

— Інша причина.

— Інша теж є.

— Яка.

— Хочу щоб ви бачили де я буду місяців вісім, — сказав він. — Це — моє. Хочу що ви знали.

Я думала.

— Добре.

---

Личаківська — будинок у середині кварталу. Не видний з вулиці — треба знати де підворіття.

Олег знав.

Ми зайшли — і я зупинилась.

Будинок усередині — ті самі стіни що бачила зовні, але інакше. Запах — старий, пороховий майже, суміш вапна і дерева і чогось ще що є тільки в дуже старих будинках. Я знала цей запах. Він був у рукописах що я реставрувала.

Час.

— Кінець вісімнадцятого, — сказала я. Не питально.

— Так. Основна частина. Є пізніші добудови — їх видно по кладці.

— Он та стіна.

— Так. — Він подивився на мене. — Ви бачите одразу.

— Матеріал.

— Так.

Ми ходили по будинку — він показував, я дивилась. Де під штукатуркою знайшли первинне оздоблення. Де треба зміцнювати перекриття. Де є елементи що збережені краще ніж очікували.

— Ось, — він показав кут де зняли шар штукатурки. — Первинна поліхромія. Майже непошкоджена.

Я підійшла. Дивилась.

Кольори — приглушені але живі. Геометричний орнамент, тонкий. Той що робили до того як мода на надмір.

— Красиво, — сказала я.

— Так.

— Відновлювати будете.

— Де можна — так. Де пошкоджено — питання. — Пауза. — Буду консультуватись. — Пауза. — Можна у вас.

— Я — рукописи, не архітектура.

— Але знаєте матеріал. Знаєте як думати про старе.

— Це — різне.

— Схоже, — сказав він. — Підхід той самий. Що зберегти, що відновити, де зупинитись.

— Ваша метафора за сніданком.

— Практика, — сказав він.

Ми ще ходили. Потім вийшли в маленький дворик за будинком — закритий, з кількома деревами. Старими — липи, товсті стовбури.

— Ці дерева старші за будинок, — сказала я.

— Так. Будинок будували навколо них.

— Бережно.

— Так. Тоді так робили.

Ми стояли в дворику. Жовтень добігав кінця — листя з лип майже все впало. Під ногами — рудий килим.

— Олегу.

— Що.

— Дякую що показали.

— Я хотів.

— Чому хотіли.

— Казав — моє. — Пауза. — І є іще.

— Яке іще.

— Хотів побачити як ви дивитесь, — сказав він. — На старі речі. — Пауза. — Ви дивитесь по-особливому.

— Як по-особливому.

— З повагою, — сказав він. — Не з сентиментальністю — з повагою. Розумієте що це — живе. По-іншому ніж ми але живе.

— Матеріал пам'ятає.

— Так. — Пауза. — Я теж так думаю. Тепер точно знаю чому.

— Чому.

— Тому що я сам — щось на зразок, — сказав він. — Старе що повернулось. Матеріал що пам'ятає інакше ніж думали.

— Це — сумно чи ні.

— Ні, — сказав він. — Це — просто є. — Пауза. — Вашими словами.

— Ви часто використовуєте мої слова.

— Ваші слова точні.

— Свої виробляйте.

— Вироблю, — сказав він. — З часом. — Пауза. — Разом може буде легше.

Я дивилась на липи.

— Олегу.

— Що.

— Оксана питала вас вчора. Ви не відповіли при ній.

— Так.

— Сказали — відповідь є але не для неї першої.

— Так.

— Тоді для кого першої.

Він мовчав.

Не довго — секунди. Але вони були.

— Для вас, — сказав він.

— Тоді — кажіть.

Він обернувся. Дивився на мене — тим своїм поглядом що бачив більше ніж поверхня.