Розділ 13. Оксана

П'ятниця.

Тиждень після.

Я сиділа на роботі і думала: за п'ять днів — стало звичним. Не те що відбулось у суботу — це не стає звичним так швидко. Але те що після. Вечори о дев'ятнадцятій. Кава або просто — сидіти. Розмова або мовчання.

Він приходив кожен вечір.

Не запитував кожного разу — просто о вісімнадцятій п'ятдесят дев'ять стукіт у двері. Я відчиняла. Він заходив.

Перший вечір — сиділи і він розповідав про проект на Личаківській. Я слухала і думала що він говорить про архітектуру так само як я говорю про рукописи — зсередини, як людина що любить матеріал.

Другий — він приніс книжку. Стара, польська, про реставрацію декору в галицьких будинках. Поклав на стіл і сказав: думав вам буде цікаво. Мені було цікаво.

Третій — ми говорили про Михася. Олег запитав і я розповідала — смішні моменти з архіву, як Михась знаходить речі що не шукав. Олег слухав і смілявся. Перший раз я чула як він сміється — по-справжньому, без стриманості.

Четвертий — він розповідав про провали. Не болюче — просто розповідав. Що є дні коли фрагментів більше, є дні коли менше. Що лікар каже — це нормально для такого стану. Що він навчився не боятись коли приходить фрагмент — просто тримати.

— Як тримаєте? — запитала я.

— Як тримаєте старий папір, — сказав він. — Обережно. Не мнячи. Даєте лежати поки не зрозумієте що це.

— Хороше порівняння.

— Від вас.

П'ятий вечір — сьогодні, ще попереду.

А вранці — Оксана написала: *їду о тринадцятій. Буду о шістнадцятій*.

---

Оксана приїхала о шістнадцятій п'ятнадцять — маршрутка із Дрогобича де вона жила. Я зустріла біля зупинки.

Вона побачила мене — і зупинилась на секунду.

— Що? — сказала я.

— Дивлюсь.

— Що бачиш.

— Тебе, — сказала вона. — По-іншому.

— Всі кажуть.

— Бо правда. — Вона підійшла, обійнялась. — Де він?

— На роботі до сімнадцятої.

— Добре. Спочатку — ти і я.

Ми пішли до будинку.

---

Квартира — Оксана зайшла і одразу пішла в кімнату. Я за нею.

Вона стала перед дзеркалом.

Дивилась.

— Ось воно, — сказала вона.

— Так.

— Красиве.

— Так.

— І зараз — просто дзеркало.

— Так.

Вона провела рукою по рамі — обережно, двома пальцями. Підняла очі до журавлів.

— Всі в один бік.

— Вправо і вгору.

— Вперед.

— Так.

Вона відступила. Обернулась до мене.

— Соломіє.

— Що?

— Розкажи мені. Все. З початку. Я слухала по телефону — тепер хочу тут.

Ми сіли — я на ліжко, вона на крісло що стояло біля вікна.

Я розповідала — від першого листа до суботи. Деталі що не казала по телефону. Михась і етнографічний архів і стара книжка і польська стаття.

Оксана слухала — не перебивала. Рідкість для неї.

Коли я закінчила — вона мовчала хвилину.

— Світло в дзеркалі, — сказала вона нарешті.

— Так.

— Ти бачила.

— Так.

— Я тобі вірю.

— Знаю.

— Не тому що легковірна, — сказала вона. — А тому що знаю тебе двадцять років і ти — найменш схильна до вигадок людина з усіх кого знаю.

— Я реставратор.

— Саме.

— Михась теж так сказав.

— Хороший чоловік.

— Дуже.

Вона встала. Підійшла до вікна. Дивилась на двір.

— Соломіє.

— Що?

— А тепер — він.

— Олег.

— Так. Розкажи про нього. Не те що містичне — те що людина. Яким він є.

Я думала.

— Говорить мало і точно, — сказала я. — — Не любить зайвого. — Пауза. — Тримає старий папір правильно — першого разу, без інструкції. — Пауза. — Сміється рідко але по-справжньому. — Пауза. — Знає де сидіти в кав'ярні щоб бачити і вхід і вікно. — Пауза. — Каже — мені достатньо. Про всяке. І це — не відмова від більшого. Це — щирість.

Оксана слухала.

— І? — сказала вона.

— І — я не знаю іще що між нами, — сказала я. — Але є щось. Не через те що він — можливо — був. А через те що він є. Зараз.

— Олег.

— Так. Олег.

— Не Дмитро через Олега.

— Ні. Олег. Окремо.

— Добре, — сказала вона. — Це — важливо.

— Знаю.

О сімнадцятій п'ятдесят дев'ять — стукіт.

Я відчинила.

Олег — побачив мене, потім — за моїм плечем — Оксану. Не здригнувся. Просто — зафіксував.

— Оксана, — сказала я. — Це Олег.

— Олег, — сказала Оксана. Підійшла. Простягнула руку. — Чула про вас.

— Я теж, — сказав він. Потиснув руку. — Найкраща подруга. Іноді надто чесна.

Оксана подивилась на мене.

— Розповіла.

— Дослівно, — сказала я.

— Добре, — сказала Оксана. І посміхнулась — та посмішка що я знала двадцять років. Означала: схвалює але ще перевіряє.

Ми зайшли.

Я поставила чайник. Олег сів на своє місце. Оксана — навпроти.

Вони дивились одне на одного.

— Олегу, — сказала Оксана.

— Так.

— Я буду прямо.

— Добре.

— Я — скептик. По суті своїй. — Пауза. — Але є речі що трапляються і не пояснюються. — Пауза. — І є люди що я люблю і хочу щоб їм добре.

— Соломія, — сказав він.

— Так. — Пауза. — Тому я тут. Не щоб перевіряти вас у поганому сенсі. Щоб — бачити.

— Розумію.

— Що скажете.

— Нічого, — сказав він. — Дивіться. Ваш висновок — ваш.

Оксана трохи помовчала.

— Добра відповідь, — сказала вона.

— Єдина правильна.

— Чому єдина правильна.

— Тому що якщо починаю переконувати — значить є що приховувати або є невпевненість. — Пауза. — Я не переконую. Я — є. Що є — те й бачте.

Оксана подивилась на мене.

Я нічого не сказала.

Чайник закипів. Я зробила чай — трьом. Ми сиділи.

— Олегу, — сказала Оксана.

— Що.

— Є питання. Особисте.

— Питайте.

— Ви пам'ятаєте її, — сказала вона. — Дмитра. Фрагментами. — Пауза. — Вам боляче від цього.

— Так.

— Менше ніж було.

— Значно менше.

— Після суботи.

— Так.

— Якщо б не вона, — сказала Оксана — і кивнула на мене. — Якби вона не сказала те що не встигла — ви б залишились з тим болем.