Розділ 12. Що залишається

Понеділок.

Робочий тиждень після всього.

Я прокинулась о шостій — знову о шостій, субота і неділя були виняток. Тіло повернулось у свій ритм.

Але — ритм відчувався інакше. Не важче і не легше. Просто — інакше. Ніби той самий одяг після прання — чистіший. Та сама форма, інша якість.

Встала. Зайшла в кімнату.

Дзеркало — ранкове. Своє відображення.

Просто дзеркало.

Я сказала це собі і перевірила — чи боляче. Просто дзеркало — не місце де бачила силует і світло. Просто — стара рама і старе скло і красива символіка.

Не боляче.

Добре.

Пішла на кухню.

Кава і вікно і двір — пані Ірена виходила о восьмій. Зараз сьома і двір порожній.

Я сиділа і думала: перший тиждень після. Як він буде — не знаю. Але сьогодні — перший день.

О сьомій тридцять — звуки за стіною. Олег прокинувся. Вода, кроки до кухні, тиша.

Я чула і думала: ось що є. За стіною — живий чоловік зі своїм ранком. Не силует у дзеркалі. Людина.

---

На роботу — о восьмій тридцять.

Михась зустрів — і одразу:

— Що відбулось.

— Доброго ранку, Михасю.

— Добрий. Що відбулось.

— Звідки знаєш.

— Ти виглядаєш інакше.

— Як інакше.

— Як після важливого.

Я поклала сумку. Сіла.

— Субота ввечері, — сказала я. — Дзеркало.

— Що відбулось.

— Я сказала те що не встигла, — сказала я. — Те що треба було сказати.

Михась слухав.

— Він — відповів? — запитав обережно.

— Світло, — сказала я. — В глибині скла. І — долоня без відповіді. — Пауза. — Він відпустив.

— Або ви.

— Обидва, — сказала я. — Одночасно.

Михась мовчав.

— Як ви, — сказав він нарешті.

— Інакше. — Пауза. — Добре інакше.

— Добре що добре.

— Михасю.

— Що?

— Є ще одне.

— Сусід.

— Так. — Пауза. — Він теж — інакше після суботи. Каже — те що болить тут — значно менше.

— Бо незавершеність завершилась.

— Так.

— І що між вами.

— Не знаю іще, — сказала я. — Але питання відкрите. Раніше — не було відкритим.

— Відкрите питання — вже відповідь частково.

— Як це.

— Якщо питання відкрите — значить є бажання знати відповідь.

Я думала.

— Можливо.

— Не можливо. Точно.

— Ти мудрий, Михасю.

— Я старший за тебе на десять років, — сказав він. — Різниця невелика але є.

Я засміялась.

— Соломіє.

— Що?

— Ти засміялась.

— Так.

— Давно не чув.

— Усі кажуть.

— Бо всі помічали.

— Добре що помічали.

— Добре що є.

Ми повернулись до роботи — я до рукопису вісімнадцятого, він до своїх архівних справ. День ішов — звичайно, по-робочому.

О дванадцятій — Михась поклав переді мною аркуш.

— Що це? — запитала я.

— Знайшов сьогодні вранці. Шукав по іншій темі — і от.

Я взяла.

Ксерокопія — стара стаття з якогось журналу. Польська мова, але я читала.

Про дзеркала в галицьких будинках дев'ятнадцятого століття — їх роль, символіку, народні вірування. Стаття академічна, стримана.

Але в одному абзаці — зупинилась.

*«Дзеркала в деяких родинних будинках вважались не просто побутовими предметами але місцями де межа між живими і тими що пішли найтонша. Вірили що через них можна передати незавершені слова і завершити те що смерть перервала не вчасно. Після завершення дзеркало повертало свою звичайну природу — відображати а не з'єднувати».*

— Після завершення — повертає звичайну природу, — прочитала я вголос.

— Так, — сказав Михась. — Відображати а не з'єднувати.

— Просто дзеркало.

— Так.

— Я саме так і відчула в неділю. Що воно тепер — просто.

— Значить — завершено.

— Так.

Я поклала аркуш. Дивилась на нього.

— Михасю.

— Що?

— Дякую. За все що шукав і знаходив.

— Це — моя робота.

— Не тільки. Ти міг не казати. Міг вирішити що мені не треба знати.

— Ти — розумна людина, — сказав він. — Розумним людям треба знати. Навіть складне.

— Навіть складне.

— Особливо складне.

---

Додому о сімнадцятій.

Під'їзд — порожній. Я піднялась.

На третьому щаблі — скрипнув. Я зупинилась, посміхнулась — і пішла далі.

Зайшла в квартиру.

На столі — записка. Папір, від руки. Не конверт — просто аркуш складений вдвоє. Лежав перед дверима, хтось підклав.

Я взяла.

Олегів почерк — широкий, горизонтальний.

*Є кав'ярня що відкрита до двадцять другої. Та на Вірменській. Якщо хочете — о дев'ятнадцятій. Якщо ні — нічого.*

Я дивилась на записку.

Не лист — записка. Проста. Без обіцянок і без тиску. Якщо хочете — якщо ні — нічого.

Поклала на стіл.

Перевдяглась. Зробила чай. Сіла з книжкою — намагалась читати. Виходило — трохи.

О вісімнадцятій тридцять поклала книжку.

Взяла куртку.

---

Кав'ярня на Вірменській — та що з гіркою кавою.

Він вже там — кутовий столик, де завжди добре видно і вхід і вікно. Гірка кава перед ним.

Побачив мене. Не здивувався — або чекав або не показав.

Я сіла навпроти.

— Прийшли, — сказав він.

— Прийшла.

— Хотіли.

— Так.

Підійшов офіціант. Я замовила американо. Середньої міцності — як він сказав зранку.

Ми мовчали поки несли.

Потім він сказав:

— Як перший день після.

— Інакше. Нормально.

— Робота як.

— Михась знайшов статтю. Польська, академічна. Про дзеркала — що після завершення вони повертають звичайну природу.

— Відображати а не з'єднувати.

— Так.

— Підтвердження того що ви відчули.

— Так.

— Ви шукаєте підтвердження для всього.

— Реставратор, — сказала я.

— Завжди, — сказав він. І в тому як сказав — трохи тепліше.

Ми пили.

— Олегу.

— Що?

— Хочу запитати щось. Про вас. Теперішнє.

— Питайте.

— Що плануєте далі, — сказала я. — Робота, місто. Ви тут надовго.

— Так думаю, — сказав він. — Є проект — реставрація будинку на Личаківській. Займе місяців вісім.