Розділ 11. Після

Неділя.

Я прокинулась о дев'ятій.

Дев'ятій — не о шостій, не о сьомій. О дев'ятій, з осіннім світлом що вже пробивалось через штори і заповнювало кімнату тим особливим недільним золотом.

Лежала і думала: що вчора сказала. Що бачила. Як згасло світло в глибині скла.

Думала: сьогодні — по-іншому.

Не краще і не гірше — по-іншому.

Встала. Підійшла до дзеркала — перше що зробила, ще до кухні.

Своє відображення. Хвиля в старому склі. Журавлі на рамі.

Нічого більше.

Але — по-іншому.

Ніби хтось прибрав щось важке з кімнати поки я спала. Не меблі, не речі. Щось невидиме але відчутне. Воно було місяцями і я звикла і не помічала як не помічають постійного шуму. А потім — тиша. І ти розумієш що шум був.

— Добрий ранок, — сказала я до відображення. До кімнати. До всього.

Пішла на кухню.

---

Кава — і я сиділа біля вікна і дивилась на двір.

Неділя. Пані Ірена ще не вийшла — рано навіть для неї. Двір порожній. Дерева — майже голі, кілька листів ще тримались.

Думала: сьогодні треба зателефонувати мамі. Розповісти — не все, але достатньо. Вона відчуває голосом і краще щоб почула від мене.

Думала: Оксані обіцяла розповісти.

Думала: є людина за стіною що прокинеться скоро і зробить каву і почнуться його кроки.

Звичні вже — кроки за стіною.

Коли вони стали звичними — не помітила. Просто в якийсь момент — стали.

О десятій — стукіт.

Я відчинила.

Олег — у темній куртці, з двома кавами в паперових стаканах. З кав'ярні — я впізнала. Та на Вірменській.

— Гірка? — запитала я.

— Ваша — ні, — сказав він. — Ваша — американо. Середньої міцності. — Пауза. — Правильно?

— Правильно.

— Знав.

— Звідки.

— Замовляє так людина що любить смак але не хоче щоб заважало думати. — Пауза. — Або — просто пам'ятаю.

— Одне не виключає інше.

— Так.

Він простягнув стакан. Я взяла.

— Заходьте.

Він зайшов. Сів. Я теж.

Ми пили каву мовчки — той особливий недільний ранок де говорити рано.

Потім він сказав:

— Як ви сьогодні.

— Інакше, — сказала я.

— Як інакше.

— Легше. — Пауза. — Дивно казати — легше після такого. Але — так.

— Правильно легше.

— Так.

— Я теж, — сказав він. — Прокинувся і перше відчуття — те що болить тут. — Рука на грудях. — Менше. Значно.

— Значно.

— Так. Не зникло. Але — менше.

— Може — повністю мине.

— Може.

— Або залишиться трохи завжди.

— Або так, — погодився він. — Деякі речі залишаються.

— Та у вас особливий випадок.

— Так.

— Ви пам'ятаєте більше після вчора? — запитала я. — Фрагменти змінились?

Він думав.

— Є один новий, — сказав він нарешті.

— Який?

— Ввечері того дня, — сказав він. — Після роботи. Він повертається і знає що треба говорити. Та незакінчена розмова. Про будинок. — Пауза. — Але вона — ви — вже спали. Рано лягла. І він вирішив — вранці.

— Вранці не вийшло.

— Ні.

— Отже — він справді хотів повернутись до розмови.

— Так.

— Просто — час не дав.

— Так.

Я тримала стакан з кавою і думала: рік і два місяці я думала що він пішов не повернувшись до розмови бо не хотів. Що замовчав бо вирішив що я права. Або що не важливо.

А він просто — вирішив вранці.

— Олегу.

— Що?

— Дякую.

— За що.

— За фрагмент.

— Я не міг не сказати.

— Знаю.

— Мовчати не можна.

— Так.

Ми допили.

— Соломіє.

— Що?

— Сьогодні — є плани?

— Телефони мамі й Оксані. — Пауза. — Більше — ні.

— Можна запропонувати?

— Що запропонуєте.

— Нічого особливого. — Він дивився на стакан. — Просто — бути. Тут або в місті. Без мети.

— Без мети — це незвично для мене.

— Знаю. Але — іноді корисно.

— Він теж казав, — сказала я.

— Що казав.

— Що найкращі дні — без мети. Що мета звужує і можна пропустити те що важливе.

— Мудро.

— Так. — Пауза. — Добре. Без мети.

---

Спочатку — телефони.

Мама — я розповіла більше ніж планувала. Про дзеркало і що відбулось вчора. Не все — але достатньо.

Вона мовчала довго.

— Соломіє.

— Що мамо.

— Баба Орися казала що будинок допомагає завершити.

— Казала.

— Він допоміг.

— Так.

— Як ти.

— Інакше, — сказала я. — По-іншому ніж учора.

— Це — добре по-іншому.

— Думаю — так.

— А сусід.

— Він тут, — сказала я. — Поки — просто тут.

— Поки — добре, — сказала мама. — Не треба більше ніж поки.

— Ти мудра, мамо.

— Я стара, — сказала вона. — Різниця невелика.

Я засміялась — справжньо, без зусиль.

Мама мовчала секунду.

— Ти засміялась, — сказала вона тихо.

— Так.

— Давно не чула.

— Знаю.

— Соломіє.

— Що?

— Я рада.

— Я теж, мамо.

Оксана — коротше. Я розповіла основне. Вона слухала і не перебивала — рідкість для Оксани.

— І що тепер? — запитала вона.

— Не знаю, — сказала я. — Але вперше за довгий час — не знаю і мені нормально від цього.

— Нормально не знати.

— Так.

— Це — велика зміна.

— Знаю.

— Він — сусід — він там?

— Тут.

— І як він.

— Інакше теж.

— В кращий бік.

— Думаю — так.

— Соломіє.

— Що?

— Я приїду наступних вихідних.

— Добре.

— Познайомлюсь.

— Оксано.

— Що? Хочу подивитись на людину що мурко підійшов. Це — серйозний критерій.

Я засміялась вдруге.

---

О дванадцятій — Олег постукав.

— Готові?

— Куди?

— Казав — без мети. Підемо і побачимо.

— Добре.

Ми вийшли.

Неділя у Львові — жива. Більше людей ніж субота вранці. Ринок, туристи, місцеві з дітьми.

Ми йшли — без напрямку, просто йшли. Він не вів — цього разу обидва просто рухались.

На Ринку зупинились біля фонтану.

— Тут були? — запитала я.