Розділ 10. Що треба сказати

Субота. Вечір.

Я сиділа за столом і дивилась на п'ять аркушів.

Три листи від Дмитра. Мій аркуш з одним реченням. Аркуш Олега.

Читала їх по порядку — як читають документи коли треба скласти повну картину. Спочатку перший лист, потім другий, потім третій. Потім свій. Потім його.

Це — не документи.

Але я думала як думаю завжди — через матеріал.

Що маю.

Три листи від людини що пішла. Почерк підтверджений. Зміст — речі що неможливо знати іншим способом. Знання про сьогодні — синій светр, Високий замок, кімната де сплю.

Чоловік за стіною. Провали в пам'яті з листопада два роки тому. Знання міста що неможливо пояснити коротким перебуванням. Кішка що підходить тільки до одного.

Стара книжка де жінка двісті років тому описує те саме.

Журавлі на рамі що летять в одну сторону.

Це — документи.

Що роблять з документами — читають. Аналізують. Приймають висновок.

Висновок — я вже знала.

Але знати висновок і вимовити його вголос — різне.

Я встала.

---

О восімнадцятій — зателефонувала Оксана.

— Як субота?

— Ходили в місто.

— З сусідом?

— Так.

— І?

— Він знав місця, — сказала я. — Конкретні. Де Дмитро сидів. Де зупинявся. — Пауза. — Мурко підійшов до нього.

Тиша.

— Мурко, — сказала Оксана.

— Так.

— Той рудий що нікому не дається.

— Так.

— Він давався тільки.

— Так.

Іще тиша.

— Соломіє.

— Що?

— Я боюсь за тебе.

— Знаю.

— Але вже менше ніж вчора.

— Чому менше.

— Тому що ти говориш спокійно. — Пауза. — Рік і два місяці — ти говорила тихіше і повільніше. Зараз — нормально.

— Я помітила.

— Він — причина.

— Частково.

— Яка інша частина.

— Те що відбувається, — сказала я. — Те що розумію. Що є незавершеність і вона завершується. — Пауза. — Від цього — легше.

— Незавершеність — в тому що не встигла сказати.

— Так.

— Ти скажеш.

— Сьогодні хочу спробувати.

— Через дзеркало.

— Через дзеркало.

Оксана мовчала.

— Хочеш щоб я прийшла? — запитала вона нарешті.

— Ні, — сказала я. — Спочатку сама. Але — дякую.

— Соломіє.

— Що?

— Потім розкажеш.

— Розкажу.

— Все.

— Все.

— Добре.

Відбій.

Я поклала телефон.

Підійшла до вікна.

Двір — вечірній. Темніє рано тепер. Ліхтар уже горів — один, у кутку.

Дмитро любив двір ввечері. Казав — вдень він чужий, ввечері — наш.

Я дивилась на порожню лавку де пані Ірена сиділа вдень.

— Ваш двір, — сказала я тихо. — Ваш будинок. — Пауза. — Ваша тиша за стіною.

Нічого не відповіло.

Але будинок дихав — так як завжди, своїм старим диханням. Скрип десь у перекритті. Труби. Вітер у тому куті даху.

Знайомо.

---

О дев'ятнадцятій — пішла в кімнату.

Вмикати верхнє світло не стала. Поставила нічник у куті — той самий що минулого разу. Жовте, тепле.

Стала перед дзеркалом.

Своє відображення — трохи розмите в нічниковому світлі. Темне волосся. Обличчя — не те що рік тому. Трохи інакше. Може — старіше. Може — просто інакше.

Я дивилась і думала: що треба сказати.

Знала що треба.

Але знати і почати — різне.

— Дмитре, — сказала я нарешті.

Кімната мовчала.

— Є речі що не встигла. — Пауза. — Починаю з простого. — Пауза. — Той ранок. Ти пішов і я спала. Ти не розбудив — ти ніколи не будив коли я спала. — Пауза. — Я не встигла попрощатись. Рік і два місяці — це перше про що думаю вранці.

Тиша.

Дзеркало — своє відображення. Хвиля в старому склі.

— Хотіла б сказати тоді, — продовжила я. — Але не встигла. Тому кажу зараз. — Пауза. — Дорогу.

Голос трохи змінився на останньому слові.

Я зупинилась. Зробила вдих.

— Кохала тебе, — сказала я. Просто. — Не встигла сказати того ранку. Але кохала. І — кохаю. Це не зникає.

Дзеркало.

Хвиля в склі — заворушилась. Або здалось.

— І є ще, — сказала я. — Та сварка. Тиждень до. Про будинок і переїзд. — Пауза. — Ти був правий. Я тримала будинок міцніше ніж треба. Боялась відпустити бабине. — Пауза. — Але ти був правий — будинок важливий але не важливіший за людину що в ньому. — Пауза. — Я б переїхала. Якби ти попросив іще раз — я б погодилась.

Хвиля в склі — точно заворушилась.

Я не відводила очей.

— І є іще останнє, — сказала я. — Те що найважче.

Зупинилась.

За стіною — тиша. Олег не ходив. Мовби теж чекав.

— Ти не можеш бути між, — сказала я. — Це — неправильно. Те що незавершено — я завершую зараз. Кажу те що не сказала. — Пауза. — І тому — ти вільний. Не хочу щоб ти тримався. Не хочу щоб було боляче через мою незавершеність.

Голос — тримався.

— Іди якщо треба. — Пауза. — Або залишайся якщо хочеш. Але — вільно. Не тому що тримає. А тому що хочеш.

Дзеркало.

У глибині скла — там де темно і де хвиля найбільша — щось змінилось.

Не силует цього разу.

Світло.

Маленьке, тепле. Ніби — відблиск чогось що горить по той бік.

Я дивилась.

Світло — не рухалось. Просто — було.

— Чуєш? — запитала я тихо.

Світло — стало трохи яскравішим. На секунду. Потім повернулось до попереднього.

Відповідь.

— Добре, — сказала я. — Добре.

Стояла і дивилась на світло в глибині старого скла.

Думала про журавлів на рамі. Перехід. Повернення. Вперед.

— Я буду добре, — сказала я. — Хочу щоб ти знав. — Пауза. — Є людина за стіною. Не знаю іще що це і хто він. Але — є. І від цього — не так порожньо.

Світло — знову трохи яскравіше. І цього разу — повільніше згасало.

Ніби — погоджувалось.

Або — відпускало.

Я поклала руку на скло. Долоня — там де завжди.

Холодне. Звичайне скло.

Але цього разу — не було долоні з того боку.

Порожньо.

Я зрозуміла що це означає.

Відступила.

— Дякую, — сказала я. Тихо. — За чотири роки. За місто що ти мені показав. За бабин будинок де залишився. За листи.