Розділ 9. Місто що пам'ятає

Субота.

Я прокинулась о восьмій — пізніше ніж зазвичай, раніше ніж хотіла.

Лежала і думала: сьогодні ми йдемо в місто. Він буде показувати місця що знає без пам'яті. Я буду дивитись.

Що я шукаю — знаю. Знаки що те що він знає — справжнє. Не вигадане, не підлаштоване.

Те що неможливо знати якщо не жив тут раніше.

Інакше.

Встала. Зайшла в кімнату.

Дзеркало — ранкове, субота. Своє відображення. Але я вже дивилась на журавлів. Летять вправо і вгору — всі.

Вперед.

Пішла на кухню. Зробила каву.

О дев'ятій сорок п'ять — стукіт.

Відчинила.

Олег — у темній куртці. Виглядав інакше ніж у будинку. Не гірше і не краще — просто інакше. Людина на вулиці, а не за стіною.

— Рано, — сказала я.

— П'ять хвилин до.

— Заходьте поки я одягнусь.

Він зайшов. Сів — звично, на своє місце. Я пішла в кімнату.

Одягалась і думала: він сидить там і це вже нормально. За тиждень — нормально. Чоловік за стіною що заходить і сидить і це не дивно більше.

Або дивно — але правильно.

Вийшла.

— Куди? — запитала я.

— Підемо — і побачимо, — сказав він. — Я не планував маршрут. Хочу просто — іти і дивитись де ноги знають.

— Де ноги знають.

— Так.

— Добре.

---

Вийшли о десятій.

Жовтень тримав — холодно але сухо. Те хороше жовтневе що буває тільки у Львові: повітря чисте і різке і пахне старим каменем.

Ми пішли з Краківської — і Олег не питав де йти. Просто йшов. Ліворуч на розвилці, потім через маленький провулок, потім вгору.

Я йшла поруч і мовчала.

Вірменська вулиця.

Він зупинився біля кав'ярні. Тієї що я знала — ми з Оксаною ходили туди. Кава там справді гірка. Хороша, але гірка.

— Тут, — сказав він. — Я сидів тут. Перший день у Львові.

— І знали що кава гірка до того як спробували.

— Так. Взяв все одно. — Пауза. — Чому — не знаю. Звичка мабуть.

— Він любив гірку каву, — сказала я. — Казав — солодке маскує смак.

Олег дивився на кав'ярню.

— Зайдемо? — запитав він.

— Так.

Всередині — тепло, кілька столиків. Ми сіли в кутку — він вибрав куток сам, не думаючи. Той самий куток де ми з Оксаною завжди сідали. Де добре видно вхід і вікно одночасно.

Дмитро завжди вибирав такі місця. Казав — треба бачити простір.

Замовили — він гірку, я американо.

— Соломіє.

— Що?

— Можна я розповім?

— Що розповісте.

— Те що пам'ятаю з вранішніх фрагментів. Приходять іноді — зранку, між сном і прокиданням.

— Розповідайте.

— Є жінка, — почав він. — Темне волосся. Сидить над чимось — книжки, папери. Лупа в руці. Вона не дивиться на мене — дивиться в роботу. Але я знаю що вона знає що я дивлюсь.

— Це — моя робота, — сказала я тихо.

— Так. Відчуваю що — ваша. — Пауза. — Є іще. Кухня. Ранок. Вона п'є каву і дивиться у вікно на двір. Тихо. Я роблю каву і намагаюсь не шуміти щоб не переривати.

— Він так робив, — сказала я. — Завжди.

— Є іще. — Він замовк.

— Що іще.

— Ліжко. Вночі. Вона спить і я не сплю і дивлюсь. І думаю що завтра скажу щось важливе. — Пауза. — І завтра не кажу.

— Що хотів сказати.

— Не знаю. Фрагмент — тільки відчуття що треба. Не слова.

Ми сиділи з кавою між нами.

— Олегу.

— Що?

— Той незакінчений день коли ми посперечались про будинок. — Пауза. — Він хотів сказати тоді. Але ми замовкли і він не сказав.

— Що хотів сказати.

— Думаю — що любить, — сказала я. — Ми рідко казали вголос. Просто — знали. Але того вечора він хотів сказати і не сказав.

— Бо ви посперечались.

— Так.

— І потім — не повернулись.

— Ні.

— Це — теж незавершеність.

— Так.

Він допив каву. Дивився у вікно.

— Підемо далі? — запитав він.

— Підемо.

---

Від Вірменської — він вів далі. Площа Ринок, потім повз ратушу, потім у бік Підзамча.

Я йшла і дивилась.

На перехресті біля Підзамча він зупинився. Дивився на старий будинок — сірий, з облізлою штукатуркою, зачинений.

— Що це? — запитала я.

— Не знаю, — сказав він. — Але знаю що тут щось. — Пауза. — Є відчуття тривоги. Коли дивлюсь.

— Дмитро не любив цей район, — сказала я. — Казав — тут погана енергія. Я сміялась — він не вірив у таке зазвичай.

— Але тут — відчував.

— Так.

— І я відчуваю.

Ми стояли біля будинку.

— Підемо звідси, — сказав він.

— Так.

Повернулись до центру — через Галицьку, потім на Коперника. Він ішов впевнено — ніяких вагань на перехрестях, ніякого пошуку напрямку.

Зупинився біля невеликого сквера. Лавки, дерева, фонтан що вже не працював — осінь.

— Тут, — сказав він.

— Що тут.

— Сидів. Неодноразово. — Він підійшов до конкретної лавки — кутової, під каштаном. — Ця.

Я дивилась на лавку.

Звичайна — темне дерево, спинка з візерунком. Таких по місту десятки.

— Соломіє.

— Що?

— Ви знаєте цей сквер.

— Знаю.

— Ви тут були.

— Так.

— З ким.

Я думала.

— З ним, — сказала я. — Ми ходили сюди. Влітку переважно. Він читав на цій лавці. — Пауза. — Саме на цій.

Олег сів на лавку.

Я залишилась стояти.

Дивилась на нього — як сидить, як тримає руки на колінах. Той самий спосіб.

Дмитро так само сидів. Руки на колінах, трохи нахилений вперед.

— Соломіє.

— Що? — Голос — трохи інший.

— Сядьте.

Я сіла. На ту саму лавку, з іншого боку — там де завжди сиділа я.

Ми сиділи на їхній лавці — він і я — і між нами те місце де зазвичай нікого не було.

— Тут добре, — сказав він.

— Так.

— Тихо незважаючи на центр.

— Він казав те саме.

— Я знаю.

— Звідки знаєте.

— Не знаю звідки. Знаю — і все.

Мовчали.

Каштан над нами — листя майже все впало. Кілька останніх тримались. Вітер зрушив — і одне листя впало між нами на лавку.

Жовте. Велике. Каштанове.