Розділ 8. Рукопис

П'ятниця.

Ранок — перший за довгий час що я прокинулась і не думала відразу про біль.

Лежала і думала про дзеркало. Про третій лист. Про долоні поруч на столі — не торкаючись, але поруч.

Це — не відсутність болю. Це — щось поруч із болем. Інше.

Встала. Зайшла в кімнату.

Дзеркало — ранкове світло, п'ятниця. Своє відображення. Нічого більше.

Але я дивилась на журавлів на рамі й думала про те що Михась сказав — вони дивляться в одну сторону. Я перевірила вчора ввечері після того як Олег пішов.

Всі журавлі на рамі — летять в одному напрямку. Праворуч і вгору. Я не помічала раніше. Думала — просто декор, хаотичний.

Але — всі в одну сторону.

Перехід — однонаправлений. Або повернення — однонаправлене.

Звідти — сюди.

Я пішла на кухню.

---

На роботу — з рукописом.

Михась чекав — він уже знав що п'ятниця буде цікавою. Я помітила що він залишив вільний стіл поруч. Місце для роботи разом.

— Є іще лист, — сказала я.

— Третій?

— Так.

— Що написано.

— Він знав що я спала в кімнаті. — Пауза. — І написав про сусіда. Що відчуває важливіше за пам'ять.

Михась мовчав.

— Соломіє.

— Що?

— Я думав уночі.

— Знаю що ти думаєш уночі.

— Є ще одна річ по тій книжці. Я не сказав учора — не був певен. Тепер — певен.

— Що?

Він підійшов до столу. Відкрив книжку — стару, що я принесла. Знайшов сторінку.

— Ось. Я пропустив позавчора бо слово нестандартне. Але вчора знайшов аналогію в етнографічному словнику.

Я дивилась.

Він показав рядок.

*«...і вона писала що він міг показувати через дзеркало тільки поки незавершеність тримала. Коли завершиться — або піде назовсім або залишиться тут. Але вже — по-справжньому. Не між».*

— По-справжньому, — прочитала я вголос.

— Так. Він між — поки незавершеність є. Коли вона зникає — або зникає він. Або — повністю тут.

— Повністю тут — як Олег.

— Якщо твоя версія правдива — то Олег це і є повністю тут.

— Але він не пам'ятає.

— Тілом якщо не розумом, — процитував Михась запис дослідника. — Пам'ять може не повернутись ніколи. Або повернеться частково. Або — коли завершиться незавершеність — щось відкриється.

— Завершиться — як.

— Не знаю. В книжці жінка не пише чим завершилось у неї. Записи просто — закінчуються. Остання сторінка.

— Що на останній сторінці.

— Подивись.

Він відкрив кінець книжки.

Остання сторінка — менше тексту ніж інші. Той самий почерк але спокійніший. Ніби людина писала не поспіхом і не в хвилювання.

Я читала.

*Сьогодні він прийшов не через дзеркало. Просто — прийшов. Без пояснень. З тим самим поглядом що я знала. Я не питала звідки і як. Питання є — відповіді прийдуть. Або ні. Але він тут і це — достатньо на сьогодні. На завтра буде завтра.*

Я поклала книжку.

— Він прийшов, — сказала я.

— Так.

— Не через дзеркало — просто прийшов.

— Так.

— Як Олег — просто приїхав.

— Так.

Ми сиділи мовчки.

— Михасю.

— Що?

— Ти вірив у це коли я розповіла.

— Я вірю документам, — сказав він. — А документи говорять що щось відбувається в тому будинку вже двісті років. — Пауза. — Чи це те що ти думаєш — не знаю. Але щось — є.

— Мені достатньо що є.

— Хто так каже?

— Олег.

— Мудра людина.

— Так.

---

Вдень — я реставрувала свій рукопис. Нервовий переписувач вісімнадцятого — сьогодні він здавався мені ближчим. Теж людина що писала важливе. Теж — залишила щось після.

О чотирнадцятій — зателефонувала мама.

— Соломіє.

— Привіт мамо.

— Як ти?

— Добре.

— Справді добре чи як завжди добре.

— Справді. — Пауза. — Мамо. Ти казала — баба Орися говорила що дзеркало особливе. Вона іще щось казала про будинок взагалі.

— Соломіє. Знову про дзеркало.

— Про будинок. Про те хто жив.

Пауза.

— Вона казала — будинок тримає, — сказала мама нарешті. — Що деякі будинки відпускають а деякі тримають. Її будинок — тримає.

— Що це означає — тримає.

— Тих що жили в ньому, — сказала мама. — Вона казала — ті що йдуть звідти не йдуть насправді. Залишаються якось. — Пауза. — Я думала це просто її спосіб говорити про пам'ять. Що ми пам'ятаємо тих що жили.

— А якщо не тільки пам'ять.

Мовчання.

— Соломіє. Що відбувається в тому будинку.

— Досліджую, мамо.

— Ти завжди кажеш досліджую.

— Бо так і є.

— Там є новий сусід.

— Є.

— Він пов'язаний.

— Можливо.

— Соломіє.

— Що мамо.

— Баба казала іще одне. Я згадала зараз — давно не думала.

— Що казала.

— Казала — будинок допомагає завершити. Що б не було незавершеним — будинок дає можливість. Але тільки якщо обидва хочуть.

— Обидва.

— Той що чекає і той для кого чекають, — сказала мама. — Обоє мають хотіти.

— А якщо один хоче а інший не впевнений.

— Тоді чекають, — сказала мама просто. — Будинок — терплячий.

Я дивилась у вікно бібліотеки.

— Дякую мамо.

— Соломіє.

— Що?

— Ти говориш зі мною інакше ніж місяць тому.

— Як інакше.

— Живіше, — сказала мама тихо. — Я рада.

Я не відповіла одразу.

— Я теж, — сказала нарешті.

---

Додому о сімнадцятій двадцять.

Під'їзд — порожній. Ніякого конверта. Четвертого листа немає.

Я піднялась.

Стара книжка — я взяла її з собою на роботу і тепер принесла назад. Поклала на стіл поруч із листами.

Взяла її. Відкрила на останній сторінці.

Читала ще раз.

*Він прийшов. Без пояснень. З тим самим поглядом що я знала.*

Що далі — невідомо. Записи закінчились.

Жінка що писала — вона отримала те що чекала. І перестала писати. Або — не треба було більше.

Я поклала книжку.

Підійшла до дзеркала.

Вдень — просто дзеркало.

Але я вже дивилась не просто. Дивилась як дивляться на документ що знають — тут є більше ніж видно зразу.