Розділ 7. Третій лист

Четвер.

Я прокинулась у кімнаті.

Вперше за рік і два місяці — у кімнаті, поруч із дзеркалом. Очікувала що буде важко. Що прокинусь серед ночі або не засну взагалі.

Але спала — глибоко, без снів що пам'ятаю.

Лежала і дивилась у стелю.

Дзеркало в кутку — зранку, у сірому жовтневому світлі, просто дзеркало. Рама темного дерева. Старе скло.

Журавлі на рамі — я вже бачила їх інакше. Не декор. Охорона і перехід і повернення.

Встала. Підійшла до столу.

Аркуш — той що написала вчора вночі. Одне речення.

*Я кохала тебе і не встигла сказати — але ти знав.*

Я взяла його. Дивилась.

Написала — і не пожалкувала. Не соромно і не страшно. Просто — правда що треба було назвати.

Поклала аркуш назад. Поруч із двома листами.

Пішла на кухню.

---

О дев'ятій — на роботу.

Михась зустрів мене з кавою і повідомленням:

— Є кое-що.

— Що?

— Я вчора ввечері ще покопав, — сказав він. — По тій книжці і по повертанцях взагалі. Є один запис в етнографічному архіві — Львів, кінець дев'ятнадцятого. Польова нотатка дослідника.

— Про що запис?

— Про будинок на Краківській.

Я поставила каву.

— Що?

— Так, — сказав він. — Дослідник записував місцеві перекази. І є нотатка — будинок на Краківській вулиці де стоїть особливе дзеркало. Місцеві знали. Казали — там живуть довше ніж мають жити. І ті що йдуть — іноді повертаються.

— Іноді.

— Не завжди. Залежить від незавершеності.

— І від дзеркала.

— І від дзеркала.

Я сиділа й думала.

— Михасю.

— Що?

— Є якісь деталі як це відбувається. Механізм.

— Дослідник не вдавався в деталі — він скептик, писав як переказ. Але є одна фраза. — Михась дістав телефон. Знайшов фото. Показав.

Я читала — стара графіка, але розбірливо.

*«Кажуть що ті які повернулись не пам'ятають звідки і не знають себе першою мовою але знають того для кого повернулись — тілом якщо не розумом».*

— Тілом якщо не розумом, — повторила я тихо.

— Так.

— Це значить — відчуває але не пам'ятає.

— Так. Відчуття є — пояснення немає.

— Провали в пам'яті, — сказала я. Не йому — собі.

— Соломіє.

— Що?

— Ти кажеш це так ніби знаєш конкретну людину з провалами в пам'яті.

Я підняла голову.

— Знаю, — сказала я нарешті.

— Хто.

— Новий сусід.

Михась дивився на мене.

— Соломіє.

— Михасю. Я знаю як це звучить.

— Звучить — складно.

— Так.

— І що ти думаєш робити.

— Досліджую, — сказала я. — Як завжди.

— Досліджуй, — сказав він. — Але є момент де дослідження переходить у щось інше.

— Знаю.

— Де той момент для тебе.

Я думала.

— Ще не там, — сказала я. — Але близько.

---

Додому о сімнадцятій.

Під'їзд — порожній. Я зайшла. Підняла погляд на сходи.

На підлозі біля моєї скриньки — конверт.

Знову на підлозі. Не в скриньці.

Кремовий. Щільний.

Я підняла — ще не відкриваючи знала. Той самий почерк на моєму імені.

Піднялась на третій поверх. Зайшла в квартиру.

Не сіла одразу — стояла в коридорі з конвертом.

Думала: третій лист. Він казав — буде іще. Коли буде можливість.

Зайшла в кімнату. Сіла на ліжко — поруч із дзеркалом.

Відкрила.

---

*Соломіє.*

*Ти спала в кімнаті. Це добре. Не тікай від дзеркала — воно не для страху. Ніколи не було для страху.*

Я перечитала.

Він знав що я спала в кімнаті.

Читала далі.

*Є речі що маю сказати і не знаю як. Вибачаюсь за це. Ти завжди казала що я погано кажу складне вголос. Краще писав. Мабуть — правда.*

Я усміхнулась — мимоволі. Він справді — краще писав. Завжди.

*Той що живе за стіною — я не можу пояснити повністю. Але є речі що знаю. Він не пам'ятає — і це боляче. Але відчуває — і це важливіше ніж пам'ять. Пам'ять — це слова для того що є. Якщо є — знайдуться слова. Або не знайдуться — і все одно буде.*

Я зупинилась.

Перечитала абзац.

*Пам'ять — це слова для того що є. Якщо є — знайдуться слова.*

Дмитро казав щось схоже — живий, одного вечора на кухні. Ми сперечались про щось, я не пам'ятаю про що, але він сказав — є речі що є до слів і після слів і слова тут ні до чого.

Я тоді не погодилась.

Зараз — думала що він мав рацію.

Читала далі.

*Питання яке ти боїшся поставити — можна ставити. Відповідь не буде простою. Але прості відповіді на важливі питання — брехня. Ти знаєш це краще за мене.*

*Є одна річ що прошу. Не вирішуй за нього. Він має вирішити сам — що він є і що хоче. Ти можеш дивитись. Ти можеш бути поруч. Але вирішити — сам.*

*Я думаю про тебе щодня. Це не зміниться.*

*Але є речі що повинні змінитись. І ти знаєш які.*

*Д.*

---

Я поклала лист.

Сиділа на ліжку і дивилась на дзеркало.

*Є речі що повинні змінитись.*

Я знала які.

Рік і два місяці — я жила як людина що чекає. Не свідомо, не з рішенням чекати. Просто — зупинилась. Ніби поставила на паузу і не натиснула далі.

Не звільнила місце.

Не відпустила.

Стукіт у стіну — один раз, тихий. Олег.

Я підвелась. Підійшла до стіни між квартирами.

— Є третій лист, — сказала я — до стіни, знаючи що він не чує слів але може чути що щось відбувається. — Прийдіть якщо хочете.

Через дві хвилини — стукіт у двері.

Я відчинила.

Він стояв — в тому ж темному светрі що завжди. Побачив моє обличчя.

— Лист, — сказав він. Не питально.

— Так.

Він зайшов.

Ми сіли — він на звичне місце, я навпроти. Поклала лист на стіл між нами.

— Читайте, — сказала я.

Він читав.

Я спостерігала — за обличчям. Де зупиняється, де рухаються очі повільніше.

Зупинився на абзаці про пам'ять і слова. Перечитав. Я бачила.

Дочитав до кінця.

Поклав.

Мовчав довго.

— Він пише про мене, — сказав він нарешті.

— Так.