Розділ 6. Між нами стіна

Середа.

Ранок.

Я прокинулась о шостій і лежала й слухала будинок.

Будинок має свій голос — я зрозуміла це за чотири роки. Не слова, просто звуки що складаються в характер. Скрип на третьому щаблі. Труби о п'ятій ранку. Вітер у певному куті даху — тільки коли з заходу.

Зараз — нові звуки. Олег за стіною. О шостій тридцять — вода. О шостій сорок п'ять — кроки до кухні. О сьомій — тиша що означає каву і вікно і думки.

Я знала його ранковий ритм за три дні.

Або — пізнавала.

Різниця важлива — і я намагалась її тримати.

Встала. Вмилась. Вийшла на кухню.

На столі — стара книжка що я принесла назад із роботи вчора. Поруч — два листи. Я залишила на столі — раніше б прибрала в ящик, але тепер перечитувала часто і ящик відчиняти щоразу зайве.

Зробила каву. Сіла.

Взяла книжку.

Знайшла місце де зупинилась учора.

*Сьогодні він говорив зі мною. Не голосом — я ще не чула голосу. Але є спосіб розмовляти без голосу коли обидва вміють. Він показав місто — таким яким я його не знала. Вулиці що не існують більше. Людей що давно пішли. Він пам'ятає все що я забула і дещо що я не знала ніколи.*

Я перечитала двічі.

Він показав місто — в дзеркалі? Через дзеркало?

Читала далі.

*Питала себе чи це — втрата розуму. Чи гарна відповідь звучить як так. Але розум що втрачається не дає таких детальних і перевіряємих речей. Він сказав де закопаний камінь у саду — я перевірила. Там.*

Перевіряємих речей.

Вона теж перевіряла. Як я — дірочка на светрі, Високий замок.

Не вигадане.

Я закрила книжку.

Дивилась у вікно.

Двір — туман ранковий, жовтневий. Пані Ірени іще немає — рано.

Думала: є жінка що жила в цьому будинку двісті років тому. Вона бачила когось у дзеркалі. Він знав речі що перевірялись. Вона не збожеволіла — писала чітко, логічно, з самоперевіркою.

Є я — живу тут зараз. Отримую листи від мертвого чоловіка. Поруч з'явився чоловік з провалами в пам'яті що бачить уві снах жінку з темним волоссям.

Двісті років різниці.

Один будинок.

Одне дзеркало.

---

На роботу — о восьмій тридцять.

Михась зустрів мене з тим виразом що означав: він думав після того як ми говорили і є питання.

— Що, — сказала я.

— Доброго ранку.

— Доброго. Що.

— Та книжка, — сказав він. — Я ввечері ще думав.

— І?

— Є деталь що пропустив учора. В тексті — є повторюване слово. Ти читала?

— Читала. Яке слово?

— *Повертанець*, — сказав він. — Вона використовує двічі. Я звернув увагу вночі.

Михась — з тих людей що думають уночі і вранці кажуть результат.

— Де вона використовує?

— Спочатку — описуючи що він є. Потім — описуючи що з ним станеться коли завершиться те що незавершене.

— Що станеться?

— Звільниться, — сказав Михась. — Її слово — звільниться. Не зникне, не помре знову. Звільниться.

— Що це означає?

— В контексті того що вона пише — він тримається незавершеним. Поки є незавершеність — він між. Коли завершується — може піти або може залишитись. Але вже — вільно. Вже — вибір.

— Його вибір чи її.

— Обох, — сказав Михась. — Вона пише — *таке не вирішується одним*.

Я думала.

— Михасю.

— Що?

— В твоїй практиці — ти бачив такі документи. Про повернення. Не цей конкретний — взагалі.

— Є етнографічні записи, — сказав він. — Є фольклорні. Є кілька документальних свідчень що важко пояснити раціонально. — Пауза. — Є навіть кілька від людей нашої освіти. Реставраторів. Архівістів.

— Людей що вірять матеріалу.

— Так.

— І вони — вірили.

— Деякі — так.

Я кивнула.

— Дякую.

— Соломіє.

— Що?

— Обережно.

— Ти теж кажеш обережно. Оксана теж.

— Бо — важливо. Не тому що небезпечно обов'язково. А тому що — можна загубитись між тим що є і тим що хочеш щоб було.

— Я знаю.

— Ти раціональна людина.

— Знаю.

— Тримай це.

— Тримаю.

---

Повернулась о сімнадцятій двадцять.

Під'їзд — Олег сидів на сходах. На третьому щаблі. Ноги витягнув на четвертий, ліктями спирався на коліна.

Я зупинилась.

— Сидите на скрипучому щаблі.

— Перевіряв, — сказав він. — Скрипить тільки під вагою. Якщо сісти — ні.

— Навіщо перевіряли.

— Цікаво було.

Він встав — без поспіху.

— Як робота? — запитав він.

— Нормально. — Пауза. — Я дізналась більше про символіку на рамі.

— Розкажете?

— Якщо хочете — так.

— Хочу.

Ми піднялись разом. На третьому щаблі — разом, він не скрипів під подвійною вагою. Я помітила. Нічого не сказала.

Зайшли в мою квартиру — він вже заходив, вже не гість у повному сенсі. Сів на звичне місце біля столу.

Побачив листи що я залишила.

— Ви читали знову, — сказав він.

— Так.

— Що шукали?

— Не знаю точно. — Я зробила каву — двом, автоматично. — Може просто — перечитувала.

— Я теж перечитував би.

— Якби що?

— Якби отримав листи від когось кого немає.

Я поставила кави на стіл. Сіла навпроти.

— Олегу.

— Що?

— Символіка на рамі — журавлі, лавр, знаки між ними. Мій колега каже — це охоронна символіка для місця переходу. — Пауза. — Дзеркало зроблене або для місця де межа тонка або — щоб таке місце створити.

— Щоб з'єднувати, — сказав він. — Ви казали.

— Так. І є ще. — Я взяла книжку. — Тут жінка що писала двісті років тому — вона використовує слово. *Повертанець*.

— Що це означає.

— Той що повернувся. Або — намагається повернутись. — Пауза. — Хтось кого тримає незавершеність.

Олег тримав каву і дивився на стіл.

— Незавершеність, — повторив він тихо.

— Так.

— Яка незавершеність тримає.

— Вона пише — незавершене кохання особливо.

Тиша.

Довга — та що між людьми коли обидва думають про те саме і ніхто не каже першим.

— Олегу.

— Що?

— Є речі що хочу вас запитати. Прямо.