Розділ 5. Що знає будинок

Понеділок.

Робочий день після всього.

Я прийшла в бібліотеку Стефаника о восьмій тридцять і перше що зробила — пішла у фондосховище. Є кілька видань по львівській різьбі по дереву і одне спеціалізоване по символіці в декорі будинків дев'ятнадцятого століття.

Михась побачив мене з книжками і сказав:

— Ти сьогодні з метою.

— Завжди з метою.

— З іншою метою. Не рукопис вісімнадцятого.

— Є паралельне питання.

— Яке?

— По різьбленню на рамах. Конкретна символіка.

Він підійшов — Михась завжди підходив коли щось цікаве.

— Покажи.

Я дістала телефон. Показала фото що зробила вранці — фрагмент рами дзеркала.

Він дивився.

— Птахи, — сказав він.

— Які птахи, — сказала я. — Я думала горобці. Але не горобці.

— Не горобці. — Він взяв телефон ближче до очей. — Це — журавлі. Стилізовані але журавлі. І листя — не просто декор. Дубове і...

— Лаврове.

— Так. І ось це — між ними. — Він показав пальцем. — Це що?

— Думаю — літери. Але не кирилиця і не латиниця.

— Дай подивлюсь.

Він пішов до свого столу. Я за ним.

Михась відкрив один із томів — товстий, з ілюстраціями. Гортав. Зупинився.

— Ось.

Я дивилась.

Та сама символіка — журавлі, дубове листя, між ними знаки.

— Що це за знаки?

— Це не літери, — сказав Михась. — Це — охоронні знаки. Є традиція в галицькому різьбленні — вплітати в декор захисну символіку. Не кириличну і не латинську — давнішу. Дохристиянські варіанти.

— Що вони захищають?

— Залежно від набору. — Він читав. — Журавлі — перехід між світами. Дуб — пам'ять і захист. Лавр — повернення. — Пауза. — Цікаве поєднання.

— Чому?

— Перехід між світами і повернення в одній рамі. Це — не стандартне охоронне. Це — щось конкретніше.

— Що конкретніше?

Він думав.

— Є в етнографії поняття — місця переходу. Де межа між тим що є і тим що було або буде — тонша. Дзеркала, пороги, колодязі. — Пауза. — Якщо хтось замовляв таку рамку — він знав що для неї. Не просто декор.

— Він знав що в рамі буде дзеркало.

— Так. І хотів щоб воно — з'єднувало. А не просто відображало.

Я дивилась на фото на телефоні.

— Михасю.

— Що?

— Є книжка. Стара. Я принесу завтра — треба датувати і прочитати уважно.

— Рукопис?

— Щось між рукописом і записником. Дев'ятнадцяте або початок двадцятого.

— Де знайшла?

— У будинку.

— Твоєму?

— Так.

Він кивнув. Михась рідко питав зайве.

— Принеси. Подивимось разом.

---

Весь день я думала про журавлів і повернення і межу між світами.

Реставрувала рукопис вісімнадцятого — нервовий переписувач, монастирський запис — і думала про дзеркало в кімнаті де сплю. Де зараз не сплю — сплю в вітальні.

О дванадцятій — Оксана написала: *обід?*

Ми зустрілись у кав'ярні на Вірменській — вона вже сиділа з кавою і тим виразом що означав: я чекала нагоди поговорити.

— Що трапилось, — сказала вона.

— Привіт, Оксано.

— Привіт. Що трапилось.

— Звідки—

— Соломіє. Ми знайомі дванадцять років. Ти пишеш короткими реченнями коли щось є.

— Я завжди пишу короткими реченнями.

— Коротшими ніж зазвичай.

Я замовила каву. Сиділа.

— Є речі що не знаю як пояснити, — сказала я нарешті.

— Спробуй.

— Оксано.

— Що?

— Ти вірила в те що є речі... поза звичайним?

Вона дивилась на мене.

— Це — широке питання.

— Так.

— Конкретніше.

— Листи, — сказала я.

— Які листи.

— Від Дмитра.

Тиша.

Оксана поставила каву. Дивилась на мене.

— Соломіє.

— Два листи. Папір, конверт, його почерк. — Пауза. — Він знав що я одяглась у синій светр. Що ходила на Високий замок у неділю. Речі яких ніхто не міг знати.

— Соломіє.

— Я знаю як це звучить.

— Це звучить—

— Знаю.

Вона мовчала.

— Покажи, — сказала вона нарешті.

— Листи вдома.

— Після роботи — до тебе.

— Добре.

Вона взяла каву. Відпила.

— Є іще щось, — сказала вона.

— Звідки знаєш.

— Ти сказала листи як вступ. Є продовження.

— Новий сусід.

— Той що заїхав?

— Так. Олег. Він — дивний.

— Дивний як?

— Схожий. Не зовнішньо — інакше. Жести, звички. Музика вночі. Реставрація. — Пауза. — Він бачить уві снах жінку з темним волоссям. Давно.

Оксана дивилась на мене.

— Він сам сказав.

— Сам.

— І ти думаєш—

— Не знаю що думаю, — сказала я. — Тому й кажу тобі.

Вона думала.

— Соломіє.

— Що?

— Рік і два місяці — це час коли можна починати бачити речі яких немає тому що дуже хочеш.

— Я знаю.

— Але.

— Але є речі які він знав — в листах — що неможливо знати іншим способом.

— Може він спостерігав. Може хтось розповів.

— Кому розповів про дірочку на рукаві светра що я купила після його смерті.

Оксана мовчала.

— Приходь увечері, — сказала я. — Покажу листи. Сама подивишся.

---

Увечері — Оксана.

Я показала листи — вона читала мовчки. Довго.

Потім поклала.

— Почерк, — сказала вона.

— Так.

— Він специфічний. Та *«и»*.

— Так.

— Я пам'ятаю його підписи. На листівках що він надсилав вам — ви завжди показували.

— Пам'ятаєш.

— Так. — Пауза. — Соломіє. Це — або дуже хороша підробка або.

— Або.

— Або я не знаю.

Ми сиділи мовчки.

— Де сусід? — запитала вона.

— У себе.

— Він знає про листи?

— Я показала вчора.

Оксана здивувалась.

— Ти показала незнайомцю.

— Так.

— Чому?

— Тому що в другому листі — *дивись на нього*, — сказала я. — І тому що він сказав що бачить жінку з темним волоссям уві снах. Перед тим як я показала листи.

— Він міг сказати це навмисно.

— Навіщо?

— Не знаю. Але ти — вразлива. Люди використовують.

— Оксано.

— Що? Я кажу правду.