Розділ 4. Другий лист

Неділя.

Я прокинулась о сьомій і перша думка — дзеркало.

Лежала і думала: силует. Бачила чи ні. Три ночі без нормального сну, новий сусід, лист від мертвого чоловіка — достатньо щоб почати бачити речі яких немає.

Достатньо — або якраз стільки щоб почати бачити речі які є.

Встала. Пройшла повз зачинені двері кімнати — не відчиняла. Пішла на кухню.

Кава. Вікно. Двір.

Пані Ірена внизу — в неділю вона виходила о восьмій незалежно від погоди. Сьогодні в пальті й хустці, сідала на лавку з газетою.

Нормальний ранок.

Я допила каву. Поставила чашку.

Пішла в кімнату.

Відчинила двері.

Дзеркало — там де завжди. Рама темного дерева, старе скло з хвилею. Моє відображення — я в піжамі з кавовою плямою на рукаві.

Нічого більше.

Підійшла ближче. Дивилась.

Звичайне відображення. Звичайна кімната позаду.

— Добре, — сказала я.

Але підійшла до рами — і вперше за чотири роки оглянула її уважно. Не як предмет інтер'єру — як об'єкт.

Різьблення — Олег мав рацію, lvivska школа. Листя — дубове і лаврове, переплетене. Птахи — я раніше думала горобці але зараз придивилась. Не горобці. Щось більше, з довгим хвостом.

І літери — ті що не літери.

Я взяла телефон. Сфотографувала фрагмент. Збільшила.

Не кирилиця. Не латиниця. Щось давніше — можливо глаголиця або її варіант. Або просто декоративний елемент без змісту.

Завтра — на роботі є книги по lvivska різьбленню. Перевірю.

Відійшла від дзеркала.

---

О десятій вийшла в місто.

Неділя у Львові — окрема пора. Туристи на Ринку, місцеві в кав'ярнях, запах кави і чогось пряного від кав'ярень на Вірменській.

Я ходила без мети — просто йшла. Личаківська, потім парк, потім вгору до Високого замку.

Дмитро любив Високий замок. Казав — звідти місто виглядає як карта а не як лабіринт. Легше думати.

Я піднялась. Стояла на пагорбі і дивилась.

Місто внизу — черепиця, шпилі, вулиці що розбігаються від центру. Осінній туман між будинками.

Думала про лист. Про Олега. Про дзеркало.

Думала: є раціональне пояснення для всього.

Лист — хтось вивчив почерк Дмитра. Є зразки — листівки, підписи. Можливо.

Олег — збіги. Музика, третій щабель, реставрація. Міста маленькі навіть великі.

Дзеркало — стара хвиля в склі, погане освітлення, втомлені очі.

Все — раціонально.

Але я стояла на Високому замку і думала що Дмитро стояв тут зі мною три роки тому і казав: іноді треба подивитись зверху щоб зрозуміти де ти.

І не знала де я.

---

Повернулась о тринадцятій.

Зайшла в під'їзд — і зупинилась.

На підлозі біля моєї поштової скриньки — конверт.

Не в скриньці. На підлозі. Ніби впав або поклали навмисно.

Кремовий. Трохи щільніший ніж стандартний.

Я підняла.

Мій почерк. Моє ім'я.

Той самий.

Піднялась на третій поверх — швидко, не зупиняючись на третьому щаблі хоч він скрипів. Зайшла в квартиру. Замкнула двері.

Сіла за стіл.

Поклала конверт перед собою.

Дивилась хвилину.

Потім відкрила.

---

*Соломіє.*

*Ти ходила на Високий замок. Ти завжди ходиш туди коли треба подумати. Пам'ятаю.*

Я опустила лист.

Підняла знову.

*Я знаю що ти шукаєш пояснення. Ти завжди шукаєш пояснення — це твоє і це правильно. Але для деяких речей пояснення приходить не спочатку а в кінці.*

*Є щось що маєш знати. Будинок на Краківській — він не простий. Баба Орися знала. Вона вибрала це місце не випадково.*

*Дзеркало — не бійся. Воно не шкодить. Воно показує тим кому треба бачити.*

*Новий сусід — я не можу сказати більше про нього. Поки. Але — дивись. Ти вмієш дивитись.*

*Наступного листа — не знаю коли. Коли буде можливість.*

*Я думаю про тебе.*

*Д.*

---

Я поклала лист поруч із першим.

Сиділа.

Думала: він знав що я йшла на Високий замок. Сьогодні. Кілька годин тому.

Хто міг знати.

Ніхто — я вийшла спонтанно, нікому не казала. Телефон не відстежую, в соцмережах не публікую.

Ніхто не міг знати.

Але він написав.

Я взяла обидва листи. Поклала поруч. Порівняла почерк — там де одні й ті самі слова є. *Соломіє* у кожному.

Той самий нахил. Та сама *«и»*.

Підробка — якщо це підробка — ідеальна.

Або — не підробка.

Я встала. Пройшлась по квартирі — кухня, назад, коридор, назад. Дмитро казав що я ходжу коли думаю. Казав — ти схожа на маятник. Я ображалась. Він сміявся.

Зупинилась біля дзеркала в кімнаті.

*Воно показує тим кому треба бачити.*

Дивилась.

Своє відображення. Кімната позаду.

Вікно — осіннє світло вже менше, хмари прийшли.

Нічого незвичного.

Але я стояла і думала: вчора вночі бачила силует. Або — думала що бачила.

А якщо — бачила.

---

О п'ятнадцятій — стукіт у двері.

Олег.

Я відчинила. Він стояв із книжкою — старою, в шкіряній обкладинці.

— Знайшов у квартирі, — сказав він. — В шафі, за іншими книжками. Можливо — пані Гаєвської. Але схоже на щось старіше.

Я взяла книжку.

Розкрила обережно — рефлекс реставратора, ніколи не гнути швидко.

Папір — старий, але добрий. Рукописний текст. Мова — стара українська, з особливостями що я впізнала одразу.

— Це не Гаєвської, — сказала я.

— Ні?

— Це — дев'ятнадцяте століття мінімум. Можливо раніше. — Я перегорнула ще кілька сторінок. — Це може бути щоденник або записи. Треба читати уважно.

— Тому й приніс, — сказав він. — Ви розбираєтесь.

— Заходьте.

Він зайшов. Сів там де вчора — біля столу.

Я поклала книжку на стіл. Взяла лупу. Почала читати першу сторінку.

Почерк — жіночий, впевнений. Великі літери на початку речень. Дата — але рік затертий, лишився місяць і день. Жовтень.

*Будинок прийняв мене сьогодні. Я відчула це одразу — він живий інакше ніж інші будинки. Дзеркало у великій кімнаті дивилось на мене і я не злякалась. Це — добрий знак. Ті кого воно лякає — не ті кому залишатись.*