Розділ 3. Дзеркало

Субота.

Вихідний — той що я зазвичай проводила з книжками або роботою яку брала додому. Рукописи не закінчуються в п'ятницю о сімнадцятій.

Але сьогодні — не могла читати.

Сиділа з кавою біля вікна і дивилась на двір. Бруківка, дерева, лавка де пані Ірена сидить коли тепло. Зараз — порожньо. Жовтень видихав останнє тепло і двір виглядав як ілюстрація до чогось сумного.

Дмитро любив такі ранки. Казав — осінь чесніша за інші пори року. Не вдає.

Я допила каву. Поставила чашку.

За стіною — тиша. Олег або спить або вийшов рано. Я не чула кроків з ночі.

Встала. Пішла в кімнату.

Там — дзеркало.

---

Дзеркало дісталось від баби разом із квартирою разом із усім що в ній було. Баба Орися жила тут до вісімдесяти трьох — потім пішла тихо, уві сні, так як хотіла. Квартира дісталась мамі, мама передала мені бо сама жила в Тернополі і переїжджати не хотіла.

— Там є дзеркало, — сказала мама тоді. — Стародавнє. Не викидай.

— Чому?

— Баба казала — воно особливе. Я не питала деталей.

Я не викидала. Не тому що вірила в особливі дзеркала — просто воно велике і красиве і вписувалось у простір між вікном і шафою так ніби завжди там стояло.

Рама — темне дерево, різьблене. Складний орнамент: листя, якісь птахи, і щось схоже на літери але не літери. Скло старе — не ідеально рівне, з легкою хвилею що помітна тільки під певним кутом.

Я дивилась у нього щодня. Перевіряла чи нормально виглядаю перед роботою. Звично.

Але сьогодні — зупинилась.

Просто стояла і дивилась.

Своє відображення — темне волосся, втомлені очі, той синій светр із дірочкою. Звична я.

Потім — відчуття.

Не страх. Щось тихіше. Ніби хтось дивиться у відповідь — і це не моє відображення.

Я не відводила очей.

Відображення — моє. Рухається коли я рухаюсь, дихає коли я дихаю. Звичайне відображення.

Але відчуття не проходило.

Я підійшла ближче — впритул, майже торкаючись лобом скла. Дивилась у власні очі.

Нічого.

Відійшла.

— Добре, — сказала вголос. — Добре.

Пішла на кухню. Зробила ще каву — другу, хоч не планувала.

Стояла біля вікна і думала: я реставратор. Я людина що працює з матеріальним, реальним, задокументованим. Рукопис вісімнадцятого століття — ось це реальне. Почерк на папері — реальне. Стара рама з різьбленням — реальне.

Відчуття що хтось дивиться з дзеркала — не реальне.

Просто — нервова система після безсонної ночі.

Просто.

---

О десятій — стукіт у двері.

Я відчинила.

Олег — із банкою варення. Дивно і конкретно.

— Вибачте що без попередження, — сказав він. — Знайшов у кухонних шафах. Пані що жила до мене залишила. Не знаю що з цим робити — я варення не їм.

— Я теж не дуже.

— Тоді викинемо разом, — сказав він. І щось у тому як сказав — без особливого гумору, просто констатація — мене трохи розброїло.

— Заходьте, — сказала я.

Він зайшов — огледів квартиру тим поглядом що є в архітекторів і реставраторів. Не ввічливий погляд гостя — уважний погляд людини що бачить матеріал.

— Старіша за мою, — сказав він.

— Менше перебудовували. Моя — майже в оригінальному плануванні.

— Видно. — Він зупинився біля дверей у кімнату — не заходив, просто дивився. — Ліпнина оригінальна?

— Частково. Ось та квітка — ні, радянська. А карнизи — так.

— Як ви розрізняєте?

— Матеріал і техніка. Оригінальна ліпнина з кінця дев'ятнадцятого — інший склад гіпсу. І рука інша — там де майстер, а не штамп.

Він слухав — справді слухав.

— Ідіть, — сказала я. — Покажу.

Ми зайшли в кімнату.

Я показувала — карнизи, вікна, підлога де збереглась оригінальна дошка в одному кутку. Він дивився і питав — конкретно, по суті. Не ввічливі питання — справжні.

Потім він зупинився біля дзеркала.

Дивився на нього — довго. Довше ніж на все інше.

— Це — звідки? — запитав він нарешті.

— Від баби. Вона жила тут до мене.

— Стара рама.

— Так. Я не датувала точно. Десь кінець вісімнадцятого — початок дев'ятнадцятого, можливо.

— Різьблення — lvivska школа, — сказав він. — Є кілька характерних елементів.

Я здивувалась.

— Ви знаєте lvivska різьблення.

— Я реставраційний архітектор у Львові, — сказав він. — Доводилось вивчати.

— Давно ви у Львові?

Пауза — коротка.

— Нещодавно, — сказав він. — Перевівся.

— Звідки?

— Київ, — сказав він. — До цього.

— До цього — де?

Він дивився на дзеркало.

— Не пам'ятаю добре, — сказав він тихо. І якось дивно це сказав — не ухиляючись, не жартуючи. Просто — правда.

— Не пам'ятаєте?

— Є провали, — сказав він. — Пам'ять. Після... — Зупинився. — Після одного періоду. Лікарі кажуть — стрес. Минає.

— Вибачте, — сказала я. — Не хотіла—

— Нічого, — сказав він. — Ви не знали.

Він відійшов від дзеркала. Подивився на мене.

— Ваша баба розповідала щось про нього? — запитав він. — Про дзеркало.

— Мама казала — воно особливе. Баба так говорила.

— Особливе як?

— Не уточнювала.

Він кивнув. Дивився іще секунду на дзеркало — і щось у тому погляді мені не сподобалось. Не страх. Щось схоже на впізнавання.

— Олегу.

— Що?

— Ви були тут раніше? В цьому будинку.

Він обернувся.

— Ні. Чому питаєте?

— Ви дивитесь на дзеркало ніби бачили його.

— Просто — цікава річ.

— Так.

Ми вийшли з кімнати. Я поставила чайник — більше з ввічливості ніж бажання.

— Не треба, — сказав він. — Я не хотів займати ваш ранок.

— Не займаєте.

— Займаю. — Він взяв банку варення що поставив на стіл. — Викинете?

— Мабуть.

— Шкода. — Він подивився на банку. — Полунична. Хтось старався.

— Пані Гаєвська любила варення, — сказала я. — Вона робила сама.

— Ви знали її?

— Чотири роки — сусіди. Знала.

— Хороша людина?

— Дуже, — сказала я. — Сімдесят два роки і досі все сама. Варення, пироги, город у сестри за містом.