Розділ 2. Сусід

Четвер.

Я прокинулась і одразу згадала — кроки за стіною.

Лежала й слухала. Тиша. Але тиша інакша ніж вісім місяців до цього. Та що була — порожня. Ця — населена.

Хтось там є.

Встала. Вмилась. Вийшла на кухню.

Поки варила каву — чула. Не голосно — крізь стіну майже нічого. Але іноді: кроки, щось поставлене, вода в трубах. Людські звуки що я відвикла чути звідти.

Взяла каву. Сіла.

Лист лежав на столі — я дістала його вранці, сама не знаю навіщо. Просто — дістала. Дивилась на почерк.

*Не шукай мене. Я сам знайду.*

Знову прибрала в ящик.

На роботу — о восьмій тридцять. Михась зустрів мене з кавою і виразом людини що вирішила не питати нічого зайвого. Я оцінила.

Сиділа над рукописом. Вісімнадцяте століття, монастирський запис, нервовий переписувач. Сьогодні — краще. Руки пам'ятали роботу навіть коли голова десь інде.

О дванадцятій — перерва.

Я виходила на Личаківську, купувала каву і сиділа на лавці п'ятнадцять хвилин. Звичка — Дмитро навчив. Казав: обід це не їжа, обід це пауза. Їжа — окремо.

Сьогодні сиділа і думала: треба з'ясувати хто надіслав листа. Методично. Є два шляхи — почерк і зміст.

Почерк: треба оригінал підпису Дмитра і порівняти фахово. Не оком — фахово. Я вмію але є упередженість. Треба хтось інший.

Зміст: дірочка на светрі і кіт Барсик. Хто міг знати. Оксана — знає про все але навіщо їй. Мама — живе в Тернополі і не стала б. Колеги з роботи — ні.

Хто іще знав деталі мого побуту.

Тільки Дмитро.

Я допила каву. Встала. Пішла назад.

---

Додому о сімнадцятій двадцять.

Зайшла в під'їзд — і зупинилась.

На другому поверсі — чоловік. Спускався зі сходів. Побачив мене — зупинився теж.

Ми дивились одне на одного секунду.

Він — років тридцяти, може трохи більше. Темне волосся, трохи довше ніж стандартне. Куртка темна, джинси. Ніщо особливе.

Але — щось.

Не зовнішність. Щось інше. Те що відчуваєш коли бачиш людину і мозок каже: знайоме — і ти не розумієш звідки.

— Добрий вечір, — сказав він.

— Добрий.

— Ви з третього поверху? — запитав він.

— Так.

— Я щойно заїхав. — Він кивнув угору. — Квартира ліворуч від сходів.

Ліворуч від сходів — це моя ліворуч. За стіною.

— Зрозуміло, — сказала я.

— Олег, — сказав він. Простягнув руку.

— Соломія.

Ми потиснули руки — і я відпустила одразу. Швидше ніж треба.

— Давно тут живете? — запитав він.

— Чотири роки.

— Гарний будинок, — сказав він. — Старий.

— Дев'ятнадцяте століття, — сказала я автоматично. — Частково перебудований у п'ятдесятих.

Він дивився на мене.

— Ви знаєте будинок.

— Я реставратор. Старі речі — моє.

— Цікава робота.

— Так.

Пауза — коротка, але відчутна.

— Не буду затримувати, — сказав він. — До зустрічі, сусідко.

Пішов — повз мене, до виходу.

Я стояла в під'їзді і дивилась услід.

Те відчуття — знайоме — не проходило.

Я піднялась на третій поверх. Зайшла в квартиру. Поклала сумку.

Стала посеред кімнати.

Думала: що не так.

Не зовнішність — він не схожий на Дмитра фізично. Інший тип, інше обличчя. Дмитро був світліший, ширший у плечах, з тою конкретною усмішкою що я впізнала б із тисячі.

Але щось.

Я підійшла до стіни — тієї що між квартирами.

Через кілька хвилин — кроки. Ті самі що вчора. Рівні, спокійні.

Олег.

---

Ввечері зателефонувала Оксана.

— Як ти?

— Нормально.

— Соломіє.

— Що?

— Ти вчора говорила дивно.

— Я пояснила — помилилась із листом.

— Яким листом?

— Думала хтось надіслав щось по роботі. Помилилась.

— Добре. — Пауза. — Як взагалі?

— Нормально. Новий сусід з'явився.

— В квартирі Гаєвської?

— Так.

— Хто?

— Олег. Більше не знаю.

— Молодий?

— Приблизно наш вік.

— Симпатичний?

— Оксано.

— Що? Я просто питаю.

— Не знаю. Не дивилась.

— Брехня.

— Оксано.

— Добре, добре. — Я чула як вона посміхається. — Соломіє.

— Що?

— Рік і два місяці.

— Я знаю скільки.

— Ніхто не засуджує якщо ти звернула увагу на нового сусіда.

— Я не звертала увагу.

— Ти описала його за тридцять секунд не дивлячись.

Я мовчала.

— Спокійної ночі, Оксано.

— Спокійної. — Пауза. — І Соломіє — це добре. Що ти помічаєш людей. Це — добре.

Відбій.

Я сиділа з телефоном.

Думала: я не помічала його. Я відчула щось незрозуміле і намагаюсь зрозуміти що.

Різниця є.

---

Ніч.

Я не спала довго — лежала і дивилась у стелю.

О двадцять третій — звук за стіною. Не кроки. Інше.

Музика.

Тиха — майже нечутна. Але є. Щось без слів, інструментальне.

Дмитро слухав музику вночі коли не міг спати. Та сама звичка — інструментальне, без слів. Казав: слова заважають думати.

Я лежала і слухала музику крізь стіну.

Збіг.

Звісно збіг.

Але я лежала і не могла заснути ще годину.

---

П'ятниця.

Зранку — зіткнулись біля поштових скриньок.

Він виходив, я заходила. Зупинились.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго.

Він взяв якийсь конверт зі скриньки — рахунок мабуть. Я відкрила свою.

Порожньо.

Видихнула — непомітно.

— Реставрація книг — це де? — запитав він.

Я здивувалась.

— Що?

— Ви сказали вчора — реставратор. Де працюєте?

— Бібліотека Стефаника. На Стефаника, — пояснила я. — Є відділ рідкісних рукописів.

— Цікаво, — сказав він. І не виглядав як людина що говорить ввічливо. Виглядав як людина що справді думає це цікавим.

— Ви чим займаєтесь? — запитала я.

— Архітектор, — сказав він. — Реставраційна архітектура.

Я дивилась на нього.

— Теж реставрація.

— Теж, — погодився він. Трохи посміхнувся. — Можливо будинок підібрав нас спеціально.

— Будинки не підбирають мешканців.