17 Розділ

Софія 

З вітальні, ми тим самим шляхом повертаємось в коридор, де все ще висить плакат, але дивлячись на який я вже не плачу, а навпаки усміхаюсь, згадуючи той день, коли познайомилась з родиною Моретті. 

В пам’яті спливають й інші спогади, що так само сповнені любов'ю та ніжністю. День коли вони подарували мені синтезатор, щоб я могла готуватись до уроків музики, як влаштували мені сюрприз на день народження і ми опинились в парку розваг, де провели один з найкращих днів в моєму житті, як вболівали за мене на шкільних спортивних змаганнях, хоч я і пленталась десь позаду.

– На горі три кімнати, моя, Крістіни й спальня батьків, – вривається в мої спогади Марко, коли ми проходимо повз сходи. – Кухню і вітальню ти вже бачила, – обертається назад, змахуючи в той бік рукою. – Тож можемо йти одразу в підвал, – посміхається і відчиняє білі двері біля входу.

– Ти гід від Бога, – жартую з друга через швидку екскурсію в його виконанні й встаю навшпиньки, щоб розкуйовдити його волосся, перш ніж ступити на сходинки, що ведуть вниз.

Так дивно, це абсолютно новий та чужий для мене будинок, але я все одно відчуваю те тепло та турботу, якою була огорнута в старому будинку. Надзвичайна здатність родини Моретті в тому, що де б вони не були, там завжди панує щастя. Для них немає значення де саме жити, бо все найцінніше вони беруть з собою. Вони беруть себе, свій настрій, своє відношення до людей та життя в цілому. 

Вони прийняли мене, як власну дитину, піклувались і давали все те саме, що і Крістіні з Марко, хоча я для них була ніким, лише дівчинка по обміну. Так само з Девідом та Адамом, вони радо приймали хлопців у своєму будинку, не лише як частину гурту, який тільки но почав формуватися, а як давніх друзів. Я б навіть сказала, як власних дітей і це при тому, що на відміну від мене, хлопці жили з батьками. Адам мешкав з родиною десь на краю міста, а батько Девіда якийсь крутий бізнесмен, принаймні був ним тоді, тому де саме він жив, ми не знали.

Попереду мене спускається Крістіна, тому коли вона пригальмовує і вмикає додаткове світло, я також зупиняюсь на останніх сходинках, створюючи затор. Очікуючи побачити сірий підвал завалений старими речами, від здивування я роззявляю рот, коли переді мною відкривається вид на вільний простір з місцем для репетицій та відпочинку.

Біля стіни розмістилась барабанна установка, на довгій підставці рядочком стоять гітари, дві великі колонки, стійка з мікрофоном, і ще якісь пристрої з купою кнопок, схожі на ті, що я бачила в студії де дони сьогодні грали.  

Коли мене починають підштовхувати в спину, я нарешті спускаюсь донизу і проходжу вглиб кімнати, озираючись навкруги й роздивляючись те, що не потрапило мені на очі одразу.

– Ну як тобі наш підвал? – радісно запитує Марко, завалюючись на один з диванів в зоні відпочинку.  

– О-ф-і-г-е-н-н-о! – кажу повільно, роздивляючись фотографії та статуетки на поличках.

– З яких пір ти почала говорити погані слова, крихітка Софі? – дражнить мене Девід і сідає поруч з другом.

– З тих самих, коли дізналась що саме, ви називаєте просто підвалом, – відповідаю жартома і підходжу до них. – А ну посуньтесь, – вказую, щоб вони посунулись в бік і звільнили мені трохи місця, але вони соваються в різні боки, звільняючи для мене місце посередині. Сідаю між друзями й закидаю руки їм на плечі.

– Ну, розповідайте, як ви докотились до такого життя, – кажу серйозно і всі починають сміятись.

Хоча Марко і Крістіна живуть окремо, але все одно мають тут свої кімнати, а на додачу власний куточок для гурту, куди вони приїздять репетирувати, коли працюють над новою піснею і не хочуть, щоб їх турбували.

Найбільше мене захоплюють батьки двійнят, і те як вони підтримують своїх дітей. Для Крістіни та Марко вони були не тільки авторитетними батьками, а й друзями, які завжди підтримували їх у всіх, навіть найбезглуздіших, починаннях та вчинках.

І якщо говорити саме про божевільні вчинки, то одним із таких, є татуювання з назвою гурту на лівій руці. Воно є у всіх учасників гурту і батьків двійнят. Одного дня, вони повертались із заходу на честь виходу першого альбому і вирішили увічнити спогади, зробивши однакові татуювання.

Мої батьки на таке б точно не пішли, та я й сама, мабуть, ніколи не наважилась би зробити щось подібне, але ж це Моретті, у них все легко. Захотіли – зробили.

Згодом Адам від'їжджає у справах, а Девід з Марко поспішають за десертом, що обіцяла приготувати синьйора Моретті. Залишок вечора ми проводимо у підвалі, розмовляючи та згадуючи минуле, а коли синьйор Моретті нагадав нам про нашу першу репетицію, порівнюючи нас із тваринами, а саме з глухим віслюком, пораненим ведмедем та кульгаючим страусом ми трохи з диванів не попадали від сміху. Гадки не маю, чому саме такі порівняння він обрав, але згадуючи, як ми грали кожен сам по собі не попадаючи в такт, почала трохи здогадуватись.

Провівши чарівний вечір в компанії дорогих мені людей, ми збираємось в дорогу, а точніше у квартиру Крістіни. Вона запропонувала провести ніч у неї і я з радістю погодилась, бо з їх темпом життя, взагалі невідомо коли може знову трапитись нагода провести час з подругою. Звісно, що хлопці теж напросились до неї в гості, щоб ще трохи провести час всім разом. 

Обійнявши на прощання синьйору та синьйора Моретті ми сідаємо в машину і їдемо. По дорозі співаємо пісні, аж допоки Девід різко не тисне на гальма, зупиняючись навпроти кованих воріт.

– Дивись, немає світла, – каже Девід і тицяє пальцем в будинок за парканом.  

За живою огорожею височіє будинок, підсвічений тьмяним світлом вуличних ліхтарів.

– Мабуть, знову поїхали, – каже Крістіна перегинаючись через мене, і вдивляючись у вікно автівки. – Ось ми зараз і поплаваємо в басейні, бо щось вечір занадто спекотний.

– Круто, погнали, – вигукує Марко, відчиняє дверцята й виходить хлопнувши їх за спиною.