16 Розділ

Софія 

Новий будинок батьків Крістіни та Марко не сильно відрізняється від старого, хіба що тим, що по периметру він огороджений забором. Якщо в старому будинку, можна було вільно підійти з вулиці до самих дверей, як я робила нещодавно, то щоб потрапити в цей будинок, треба мати ключі або чекати, щоб тобі хтось відчинив ворота. Припускаю, що це пов'язано з безпекою Франко та Лівії й таким чином вони хочуть бути як найдалі від фанатів гурту. 

Вартувало нам лише проїхати крізь ворота, як двері будинку відчиняються, а нам на зустріч виходять, як завжди усміхнені, синьйор та синьйора Моретті. Вони саме такі, якими я їх пам'ятаю, попри час, що минув.

– Ледве дочекались вас, – каже жінка, коли ми виходимо з автівки. 

Підходимо ближче, щоб отримати свою порцію обіймів, а коли черга доходить до мене, то батьки Крістіни роблять це одночасно, міцно стискаючи мене з обох боків. 

– Мила моя, я так рада тебе бачити, – першою каже синьйора Моретті, а я починаю плакати.

Навіть не підозрювала, як за ними скучила, поки знову їх не побачила. Так приємно опинитись в полоні їх обіймів, наче повернулась у шкільні часи, а саме в рік, коли жила з ними й дізналась, як виглядає батьківська любов.

– Я так скучила, – кажу схлипуючи, коли вони випускають мене з обіймів.

– Ти чого, дитинко, – лагідно каже жінка, ніжно витираючи сльози, що котяться по моїх щоках. – Коли Крістіна, сказала, що зустріла тебе, ми з Франко спочатку подумали, що вона нас розігрує, але ти тут, з нами і це дійсно свято для нас. Ми все думали, як ти там. 

– Вибачте, що не давала про себе знати, – кажу винувато.

– Головне, що ти зараз тут, – знову обіймає мене. – Ходімо в будинок і все нам розкажеш, – вказує на відчинені вхідні двері.

– Я сподіваюсь, ви зголодніли, бо Лівія готувала весь день, – сміючись каже синьйор Моретті, обіймаючи дружину за плечі.

– Звісно, що зголодніли. Ти думаєш вони їдять нормальну їжу? Тільки на енергетиках своїх і живуть, – бідкається жінка, в той час, як вся дружня компанія вже перетнула поріг будинку.

Переступаю поріг і завмираю, наче вкопана, коли бачу на стіні плакат зі словами “Benvenuta Sofia. Bentornato!” (Ласкаво просимо, Софія. З поверненням!). Він майже такий самий, як той, що висів на стіні у старому будинку Моретті, в день мого приїзду, майже вісім років тому. Хіба що на ньому не намальовані різнокольорові квіточки. Вони все пам'ятають. Я все пам'ятаю. І чомусь, стає так боляче за втрачений час.

Прикриваю рот долонею, щоб заглушити новий схлип, а сльози, що хвилину назад так старанно витирала синьйора Моретті, знову біжать з очей. Я за останні роки не переживала стільки емоцій, скільки за останні три дні, і цей вечір не виключення, скоріше навіть пік моїх спогадів.  Наче виверження вулкана

– Крихітка Софі, ти збираєшся весь вечір плакати? – запитує Девід обіймаючи мене за плечі.

– Ага, – киваю головою і повертаюсь до нього, щоб сховатись в його обіймах.

Хлопець обіймає мене і легенько водить долонями по спині, заспокоюючи.

– Чекатимемо на вас у вітальні, – тихо каже синьйора Моретті, і проганяє всіх з коридору, за що я їй неймовірно вдячна. Сама не знаю, що зі мною коїться.

Не знаю скільки минуло часу, та заспокоївшись, я неохоче звільняюсь з обіймів Девіда і підіймаю на нього погляд.

– Заспокоїлась? – каже ніжно, бере моє обличчя у свої долоні та проводить великими пальцями під очима, стираючи залишки вологи й скоріше за все розмазаної туші.

– Так. Дякую, – відповідаю так само тихо, дивлячись йому у вічі.

– Ну тоді пішли? – киває у бік вітальні, бере мене за руку і я слухняно слідую за ним.

У вітальні грає музика, яку перекрикують Марко з Крістіною, сперечаючись, хто з них має накривати на стіл. 

– Дещо ніколи не змінюється, – кажу жартома, дивлячись на двійнят, на що Девід починає сміятись. – Я допоможу синьйорі Моретті, – звертаюсь до хлопця, намагаючись забрати свою руку.

– Я з тобою, – звільняє руку і пропускає мене вперед.

На кухні Моретті пахне, як завжди, неймовірно, а ті страви, що вже вишикувались рядочком на стільниці, очікуючи поки їх віднесуть до вітальні, виглядають дуже смачно.

– Вибачте, – кажу жінці, коли стаю поруч з нею. – Сама не знаю, що на мене найшло. Всі спогади такі яскраві.

– Я все розумію, мила. Ми теж сумували, – проводить рукою по моїй спині. – Як справи у твоїх батьків?

– Все ще подорожують, – відповідаю з посмішкою, яку ледь з себе видавила і вона це помічає, від чого в її очах відбивається печаль.

– Чим я можу допомогти? – запитую якомога веселіше, змінюючи тему розмови.

– Можеш віднести ті страви, – киває в бік наповнених тарілок.

– Буде зроблено, – кажу жінці, а сама вже розвертаюсь у пошуках Девіда, який йшов слідом за мною.

Він весь цей час стояв біля дверей, даючи мені змогу поговорити з синьйорою Моретті наодинці. З вдячністю киваю хлопцю, беру зі столу найближчі дві тарілки та йду до вітальні.

Наче велика родина, ми сидимо за великим столом, передаємо один одному тарілки з їжею, щоб спробувати все, що приготувала синьйора Моретті чекаючи на нас.

Добре, що сьогодні я в сукні й вона трохи прикриває мій, випираючий від усіх з’їдених страв, живіт, бо якби я одягла джинси, то довелось би розстібати верхній ґудзик на поясі, саме так, як це зробив Марко.

– Як тобі наш будинок? – в продовжені розмови, запитує у мене, синьйор Моретті. – Крістіна з Марко купили його, бо біля старого постійно чатували їх прихильники.

– Будинок чудовий. Такий затишний, – обвожу поглядом велику кімнату персикового кольору, де по один бік розтягнувся довгий обідній стіл, за яким ми сидимо, і де з іншого боку розташувались два великих дивани, щоб точно всім вистачило місця. – Але біля старого будинку нікого не було, коли я приїздила, мабуть, вже змирились з тим, що нікого з вас там не побачать.