15 Розділ

Софія

Швидким кроком рушаю до входу в будівлю, в той час, як повз мене пробігає ще одна зграйка дівчат. Мабуть, почули ім'я Девіда, що вигукували інші дівчата і теж вирішили спіймати удачу за хвіст.

Зупиняюсь біля дверей і обертаюсь, кинувши погляд на Девіда, що стоїть в оточенні. Він зацікавлено слухає, що каже його одна з фанаток, а потім вони по черзі обіймають його, щоб сфотографуватись. Яскрава посмішка не покидає його обличчя і він так само у відповідь обіймає їх, від чого у мене на душі шкребуть маленькі кошенята. Мить тому в його обіймах була я, а тепер це місце зайняли інші. Мить тому я вважала себе особливою, а тепер такими самими себе вважають і ці дівчата. В цьому весь Девід, він з усіма так поводиться, бо це його робота, як фронтмена. Ось така іронія долі.

Ловлю на собі погляд Девіда і ніяковіючи, ніби підглядала за ним, швидко заходжу до приміщення.  

– Нульовий рівень, ліфт праворуч, – звертається до мене той самий охоронець, але вже більш привітно.

– Я зачекаю на Девіда, – киваю у бік дверей, за якими хлопець перебуває у дівочому полоні.

– Що, вже налетіли фанати?

– Так, – киваю у відповідь. – Тепер я розумію, що Ви мали на увазі.

Дієго, так здається його звуть, багатозначно мені киває та від подальшої розмови мене рятує сигнал мого телефону.

Крістіна: Ти де?

Софія: Буду за хвилину.

Телефон знову пілікає, але я вже не читаю повідомлення, бо з'являється Девід.

– Сумувала? – запитує грайливо.

– Не встигла, – відповідаю так само, і ховаю телефон в кишеню.

– Ну тоді ходімо, – впевнено бере мене за руку і веде до ліфта.

Продовжує тримати її поки ми спускаємось рівнем нижче та йдемо коридором, і лише коли пропускає мене вперед до кімнати, відпускає.

– Привіт всім, – махаю рукою друзям, щойно опиняюсь в кімнаті.

– Ну нарешті, – каже Крістіна, знімає свою гітару й стискає мене в обіймах.

– Я все ще не вірю, що це ви, – тепер вже я сміючись повторюю цю фразу і підходжу до Марко, щоб обійняти і його, без необхідності знімати гітару.

Мені все ще здається, що це сон, коли дивлюсь на Адама.

– Не виходь, – кажу, коли він вже підвівся зі свого місця, щоб обійти установку і привітатись зі мною. – Я і так дістану, – додаю усміхаючись і роблю крок в його бік.

– Мене пропустила, – каже Девід з-за спини, коли я зависаю над барабанами Адама, намагаючись дотягнутись, щоб поцілувати того у щоку. 

Ми обидва зупиняємось на півдорозі один до одного, зустрічаючись розгубленими поглядами. Я так і не дотягнулась до хлопця, щоб привітатись, бо слова Девіда змусили мене повернутись до нього. 

– Ми тобі місце приготували, – каже спокійно, наче не він щойно перервав мене і киває на диван, біля якого стоїть. – Вип’єш чогось?

– Води, – кажу автоматично, а може і тому, що від його погляду в роті пересохло.

Під здивовані погляди друзів, сідаю на диван, а в моїй голові крутиться лише одне питання “Що це щойно було?”.

***

– Яку пісню тобі зіграти? – запитує Крістіна, коли вони вже відіграли свої найпопулярніші треки та декілька каверів для розігріву.

– Вона ж не знає всіх наших пісень, – каже Марко, коли я замислююсь. – Це має бути не обов'язково наша пісня, – звертається до мене.

– Я прослухала всі ваші пісні й вони всі неймовірні, – відповідаю із захватом. – Але, якщо можна, я б хотіла ще раз почути “Сповідь”.

– Оу, крихітко, тобі до церкви треба, а не до нас, – жартує Девід.

– Я мала на увазі пісню, яку ти співав в клубі і яка містить мої слова… з листа.

– А чому “Сповідь”? – здивовано запитує Марко.

– Так її назвали ваші фанати після виступу. Я думала ви знаєте.

– Вперше чую, – каже Крістіна. – Але назва дійсно підходить.

– Ти співав її так … пронизливо, – звертаюсь до Девіда. – Я спочатку не зрозуміла, що то мої слова.

– Музику до речі теж Девід написав, – додає Марко. – Класний трек вийшов. Цією піснею ми завдячуємо вам обом.

– Ти сказав, що ви ніколи її не співали на людях, – звертаюсь до Девіда. – Чому не записали?

– Коли Девід написав музику, – привертає до себе увагу Марко – вона довгий час була лише нашою, потім її почув Алекс і запропонував записати, але там купа заморочок з правами власності. Якщо ми не маємо прав на слова, то краще не ризикувати, бо якби ти повернулась і подала на нас позов до суду за крадіжку інтелектуальної власності, то нашій репутації був би гаплик. 

– Що за маячня? – обурююсь на слова хлопця. – Як взагалі можна довести, що це слова з чийогось листа? Я написала його вам, а отже і слова належать вам. 

– Це так не працює, – додає Девід.

– А що треба зробити, щоб запрацювало? Якщо вам ця пісня підходить, то я підпишу будь-що аби ви отримали всі необхідні права.

– Ти серйозно? – дивується Крістіна.

– Звісно. Взагалі не розумію, в чому проблема. Я думала, з такими дрібницями, як слова пісні, ніхто не заморочується.

– О, ти не права. Скоро почнуть звинувачувати у плагіаті, навіть через те, що ти використовуєш ті самі літери, – роздратовано каже подруга.

– Самі по собі слова не мають значення, сенсом їх наділяють люди. Саме те, що ви вкладаєте в них свою душу та почуття, наповнюєте музикою та співаєте серцем, робить їх особливими. Тому що ви – особливі.

В кімнаті зависає тиша і чотири пари очей, не кліпаючи дивляться на мене.

– Де ти була раніше? – першою подає голос Крістіна. – Де ти була, коли ми співали на вулиці, щоб привернути увагу до гурту, коли у нас опускались руки від чергового програшу на черговому конкурсі, коли вважали себе нездарами? Якби тоді ти була з нами, все було б інакше. Зібрати гурт було твоєю ідеєю, без тебе, ми б за Марко так і продовжили бриньчати на гітарах у своїх кімнатах за зачиненими дверима. Ти привела Адама зі своїх уроків з музики, хоча він там навіть не на барабанах стукав, але ти розпізнала в ньому талант. А Девід, – тицяє в нього пальцем, – мені б і в голову не могла прийти така безглузда ідея, як запропонувати йому стати фронтменом. Він мені навіть ніколи не подобався.