14 Розділ

Софія

Ранок понеділка може бути добрим, якщо ти не на роботі, а у відпустці, та ще й в Римі. Саме від цієї думки, посмішка на моєму обличчі сяє яскравіше ніж це було останніми місяцями, але й напрошується питання “Невже все так погано в моєму житті?”.

Легкий ранковий вітерець розгойдує фіранки, запускаючи до кімнати свіже повітря, а я підхоплюю незмінний набір у вигляді круасанів та кави й виходжу на балкон. Ставлю тацю на маленький столик, а сама сідаю на стілець, підсовуючи під себе ноги. Знаю, що потім вони так заніміють, що і встати не зможу, але все одно роблю так кожного разу. Не поспішаючи відщипую шматочок круасана та смакую його, запиваючи кавою. 

Попереду у мене зустріч з друзями на їх репетиції у студії, а ввечері ми всі разом поїдемо в гості до Франко та Лівії Моретті, батьків Крістіни та Марко. 

Здається, я більше не нервую. Вчорашній вечір, хоч і почався із суперечки з Девідом, але пройшов чудово. Виявилось, що зовсім не потрібно було шукати теми для розмови, вони самі нас знаходили в спогадах шкільних років і нашого знайомства, в теперішніх буднях, планах на майбутнє, та мріях.

Ми так багато сміялись, привертаючи небажану увагу прихильників та пересічних людей, що нам навіть виділили окрему кімнату, де ми змогли заховатись від чужих поглядів. Маленька кімната з довгим столом, яку зазвичай використовували для проведення святкових заходів, і яка в той час була порожньою, стала для нас справжнім порятунком від націлених на наш столик фотокамер.  

Звісно ж я не встигаю насолодитись сніданком, як мій смартфон видає короткий сигнал сповіщаючи про нове повідомлення і я одразу тягнусь до нього, щоб відкрити.

Аделіна: Бонжорно, подружка! Ти там ще не спеклась біля гарячих чоловіків “Sollys”?

Софія: Ще ні, але я небезпечно близька до цього.

Аделіна: Чи означає це, що ти йдеш на їх концерт?

Софія: Не знаю.

І тут мій телефон починає дзвонити. Очікувано.

– Що значить “Не знаю”? – не вітаючись, каже на підвищених тонах. – Вони хоч знають, що ти не знаєш, чи йдеш ти на їх найбільший і найкрутіший концерт туру?

– Ти чого так завелась? – а сама в голові прокручую її слова, про те хто і що має знати.

– Квитків в продажу вже немає, повний sold out, – а от тепер її голос засмучений і причина цьому зрозуміла, як і її попередні слова.

– І-і-і-і-і… – протягую, бо знаю наступне її запитання, а точніше прохання.

– Можна піти з тобою, як твоя пара? – запитує улесливо, а я починаю сміятись.

– Ти тільки но заміж вийшла, а вже мені в пару набиваєшся, – кепкую з подруги, поки є така можливість, бо зазвичай все відбувається навпаки.

– Не смішно, – протестує. – Тим паче, що без особистого супроводу, Денис відпускає мене тільки з тобою. 

– Хоч у когось я маю авторитет, – кажу жартома, і поки Аделіна не почала знову щось вигадувати, додаю: Я запитаю сьогодні у Крістіни, чи можемо ми потрапити на концерт, на правах найвідданіших фанатів. 

– Дякую! Я знала, що можу на тебе розраховувати.

– А у дочки Аннет є квиток? – згадую, що та є шаленою фанаткою, і буде прикро, якщо вона не потрапить на концерт.

– Так, саме у неї є квиток, бо вона купила його сім місяців тому, на відміну від мене, яка тягнула до останнього.

– Тоді тобі є чому повчитись у молодого покоління.

– Ти ж знаєш, так далеко наперед я не вмію планувати. У мене завжди все експромтом виходить. 

– Здається, експромт – це твій девіз по життю, – продовжую занудствувати.

Ще деякий час ми з Аделіною спілкуємось, а потім доводиться вибачитись перед подругою та завершити розмову, щоб встигнути зібратись на зустріч. Хоча саме в моєму випадку, занадто довго збиратись не доводиться. Лишень трохи підфарбовую вії, додаю кольору губам, одягаю легкий сарафан та сандалі і ось я вже готова. 

Відмовившись від пропозиції Крістіни заїхати по мене, щоб забрати на репетицію, я думала, що знайду це місце набагато швидше. І хоча сталося не так, як гадалося, я все ж таки встигаю вчасно і підстрибуючи вверх по сходинках, тягну на себе великі важкі двері. Щойно потрапляю в середину, опиняюсь у великому темному холі, а на мене спрямовується похмурий погляд охоронця, що сидить за столом, наче пуп Землі.

– Ти куди зібралась? – каже суворо, хоча я навіть і кроку не зробила, після того, як переступила поріг.

– На репетицію “Sollys”, – кажу розгублено, від його тону. – Мене запросили.

– А як же, – хмикає у відповідь. – Запросили її. Як би не так. Таких, як ти тут кожен день півсотні вештається і всіх запросили.

– Крістіна мала повідомити, про мене.

– Ніхто нічого не казав, – виходить із-за свого столу. – Тому будь люб’язна і виходь сама, поки я тебе не вивів, – робить крок в мій бік, а я хапаюсь за дверну ручку і щосили тягну на себе двері, намагаючись відкрити їх.

Важкі старі двері не піддаються і я заклякаю на місці, не зводячи погляду з охоронця, який швидко наближається до мене, з виразом вседозволеності на обличчі.

– Девід! – кричу голосно, коли бачу, як хлопець входить до холу і дістає з пачки сигарету.

Зверхній погляд охоронця нікуди не подівся, бо він все ще вважає мене самозванкою, але все ж пригальмовує, розраховуючи, що Девід сам виведе мене.

– Ти запізнилась, – каже хлопець, усміхаючись.

– Мене не пропускають, – кидаю погляд на охоронця, що вже не такий веселий.

– Дієго, – звертається до чоловіка, а того аж підкидає, від голосу Девіда. – Кріс попереджала про гостю, то в чому проблема?

– У мене немає такої інформації. Я думав вона фанатка.

– Зранку на твоєму місті був Бруно, домовтесь вже якось і передавайте інформацію один одному, чи мені бігати за кожним в цьому приміщенні, щоб мою подругу пропустили?

– Ні, – відповідає коротко. – Вибачте, синьйорита, – звертається вже до мене.

Я лише киваю, приймаючи вибачення охоронця і повертаю свій погляд до Девіда.