13 Розділ

Девід

Двері позаду ще не встигають зачинитись, як я дістаю з кишені пачку сигарет. Беру одну з них до рота, черкаю запальничкою і роблю глибокий вдих, намагаючись вгамувати своє серце. Марно, воно продовжує розривати груди.

Вона знову тут, знову в моєму житті, знову в моїй голові. Це якась маячня. Ми не бачились вісім років, не були парою, ми навіть друзями не були, тоді чому лише один її погляд знову перевертає мої нутрощі?!

І ці її спогади. Не таким вже я був покидьком, щоб це було єдине, чим я їй запам'ятався. Вона пам'ятає лише ті дурні витівки, якими я намагався привернути її увагу, але не пам'ятає іншого: як я пропускав її попереду в черзі, хоча я робив це для того, аби мати змогу роздивлятись її, та вона про це не знає; як я допомагав їй збирати з підлоги книжки, коли Томмі зіштовхнувся з нею в коридорі; як проводжав до кабінету, коли вона заблукала. 

Та що казати, якщо заради неї, я погодився приєднатись до гурту аби лише більше бачити її, навіть якщо і поруч з іншим. Не такого я від себе очікував, бо як правильно зауважила Софі, у мене було багато дівчат і я міг отримати будь-яку, але я хотів її. Хотів дівчину  в окулярах, за якими ховались безкрайні карі очі, з волоссям кольору ночі та пухкими вустами, яких я все ще хочу торкнутись. 

Кожного дня я вигадував привід та шукав її поглядом в натовпі, щоб вилучити момент та підійти. Так, можливо, я трохи й перегинав палицю зі своїми жартами, але не настільки, щоб стати для неї кошмаром. Всі мої жарти зводились до того, що вона класна, просто слова я підбирав для цього специфічні та й дії мої були дещо нестандартні.  

В день, коли ми проводжали її в аеропорт, я все ще мав надію на те, що щось зміниться. Зміниться між нами. Думав, що вона зрозуміє мої почуття, але вона все одно поїхала, просто обійнявши мене на прощання, як і всіх інших. Лише тихе “Дякую” зірвалось з її вуст, перш ніж вона схопила свою валізу і помахала нам ручкою. На що я взагалі розраховував?!

Попри надію, що все ще жила в мені, я не думав, що колись зустріну її знову, а тим паче не думав, що вона знову зачепить мене, але вона це зробила. Ще вчора.

Коли я побачив її зі сцени, спершу подумав, що марю, бо переді мною стояла та сама дівчина зі шкільного коридору, хіба що без підручників в руках та без окулярів в чорній оправі. Вона зовсім не змінилась. Хоча, Господи, кого я обманюю?! Звісно що вона змінилась, а точніше виросла. Якщо її обличчя якоюсь мірою все ще зберегло дитячі риси, то все інше однозначно підпадає під категорію “для дорослих” і будоражить мою уяву, як чоловіка. 

Моя проблема в тому, що на це сексуальне тіло я проектую милу та наївну дівчинку Софі, своє підліткове кохання, але ж вона змінилась і я гадки не маю, що саме зараз у неї в голові, чим вона живе, що полюбляє, чи є у неї бойфренд та які плани вона має на майбутнє.

Та й вона не права, згадуючи те, що було так багато років тому, і що вона зовсім не правильно зрозуміла. Ми обидва живемо минулим, бо нічого не знаємо один про одного у теперішньому.

Тож, скільки вона казала у неї триватиме відпустка? Тиждень? От і добре, у мене є тиждень, щоб дізнатись про неї як найбільше, розібратись в собі та розібратись з нами. Раз і назавжди.

Кидаю недопалок у сміття і все ще вагаюсь, чи варто так скоро повертатись до Софі в такому збудженому стані. Ми вже і так наговорили один одному те, чого не планували, і якщо не заспокоїтись, то ризикуємо зруйнувати той крихкий зв'язок, що є зараз між нами. 

Дістаю нову сигарету, але не встигаю підпалити її, як під’їжджає автівка і з неї виходять друзі. Марко та Кріс знову про щось сперечаються, а Адам, як завжди серйозний та мовчазний. Цікаво, що він думає про її появу та чи відчуває він щось до дорослої Софі, як відчуваю це я? 

– Привіт! Ти чого тут стоїш? – запитує Крістіна, зупиняючись поряд.

– Вийшов покурити, – показую сигарету, яку тримаю в руках.

– Пригостиш? – запитує Адам, а Марко сам тягнеться до пачки. 

– Софі вже прийшла, – кажу Кріс і киваю на двері, але вона не поспішає.

– Я так і знала, що навіть у малознайомому місті вона все одно швидко знайде дорогу і прийде вчасно, – каже жартома. – Що ви про це думаєте? Про її появу? Особисто я в шоці! Такому офігенно приємному шоці! Мені треба забрати її до себе, бо тиждень це так мало, щоб провести його разом. Та ще й всі ці справи.

– Ти ж її зовсім не знаєш, – кажу очевидні речі. – Стільки років пройшло, вона змінилась.

– Як вона могла змінитись? Це ж наша Софія, наш клейстер, наш голос розуму, наша совість. Якби не вона, то і нас би не було, – обводить по кругу пальцем, вказуючи на кожного з нас. – Нас, як гурту. Як друзів.

Впевненості Кріс можна лише позаздрити. Вона взагалі не робить поспішних висновків, все вирішує, коли вже придавило, тому сподіваюсь, що вона не розчарується, якщо щось піде не за її планом.

– Кидайте вже свою отруту й пішли до неї, – витягує з рота Марко недопалок, кидає його в урну й відкриває двері, а ми всі слідуємо її прикладу.

Всім гамузом заходимо до приміщення, здіймаючи галас і тим самим привертаємо увагу відвідувачів і звісно, що Софії. Побачивши нас, вона щиро усміхається, відкладає смартфон й підводиться. Крістіна першою кидається до неї з обіймами, створюючи затор. Поки хлопці стоять в черзі, щоб обійняти Софі, я займаю місце біля вікна, де на столі вже чекає моє замовлення й спостерігаю за всім вже з боку.

Те, як вона знову бентежиться коли бачить Адама, очікувано.  Не знаю чи збереглися між ними бодай якісь почуття, проте я б волів, щоб цього не було. Вони були парою не так багато часу та й вісім років промайнуло з того часу, але ж  мені це не завадило знову зацікавитись нею. А я навіть не знаю її, точніше те, якою вона стала. 

Наші тарілки стоять поруч, тому вона сідає біля мене, в той час, як інші займають місця навпроти.

Крістіна торохтить не замовкаючи, тому іншим можна просто розслабитися. Коли приносять меню, вони починають обирати страви й замість писклявого голосу Кріс, за столом панує загальний гул.