12 Розділ

Софія

– Як завжди вчасно, – вслід за поколюванням в тілі, чую голос за спиною, а коли обертаюсь, відчуваю теплі губи Девіда на своїй щоці.

– Занадто хороша дівчинка, щоб запізнюватись, – жартома повертаю хлопцю його ж слова, коли він до будь-якої моєї дії додавав вислів “занадто хороша дівчинка”: занадто хороша, щоб прогуляти уроки; занадто хороша, щоб спробувати алкоголь; занадто хороша, щоб сплутатись з бабієм і так можна продовжувати нескінченно довго. 

Підводжусь з місця, щоб обійняти хлопця, та коли опиняюсь на ногах, завмираю під пильним поглядом блакитних очей.

– Привіт, – кажу тихо, майже пошепки.

– Привіт, – відповідає так само тихо. – Це так дивно, знову бачити тебе, – тягнеться до мене рукою і заправляє за вухо неслухняне пасмо волосся, що закривало обличчя.

А потім руки хлопця обіймають мене, одночасно і міцно, і ніжно, а я гублюсь та навіть не одразу обіймаю його у відповідь. Лише декілька секунд його долоні легенько ковзають по моїй спині та коли обійми слабшають і він відпускає мене, я залишаюсь наче оголена. Такі дивні відчуття.

– Я такий голодний, – з шумом займає місце навпроти мене й відкриває меню, яке лежало на краю стола. – Ти вже зробила замовлення? – підіймає на мене погляд з під густих вій.

– Ми не будемо чекати на інших? – запитую, а подумки прошу, щоб він сказав “Ні”, бо я зголодніла не на жарт. 

– Особисто я планую набити живіт до того, як Крістіна оголосить, що вона знову на дієті й запах нашої їжі її дратує, тому ми маємо жувати салат в знак солідарності з нею. 

Мені двічі повторювати не треба, тому я швиденько сідаю на своє місце і теж відкриваю меню.

В якусь мить здається, що я забула італійську, бо не можу нічого розібрати в тих назвах. Рядки пливуть і я ніяк не можу зосередитись, тому що мій погляд кожного разу ковзає в бік хлопця. Як шпигун новачок прикриваюсь меню, щоб спостерігати за ним і тим, як ретельно він вибирає собі вечерю.  

Дивно ось так сидіти самій в його компанії. Попри те, що саме я запропонувала Крістіні та Марко звернути увагу на Девіда, як на можливого фронтмена ймовірного гурту, ми з ним так і не стали друзями, хіба що добрими приятелями, й те не одразу. 

Девід старший за нас і на час нашого знайомства він вже навчався у випускному класі. Його згода долучитись до гурту була для нас бажаною, але водночас і несподіваною, бо ми не думали, що він так легко погодиться тусуватись з молодшими за себе.

Хоча… якщо бути відвертою з собою, крім спільних друзів нас пов'язує одна єдина спільна літня ніч. Ніч, коли він врятував мене і через яку я тепер не знаю, як мені з ним поводитись. Саме вона змінила все. Вона змінила мене, його, нас. Вона показала його з іншого боку, до якого я не була готова і не встигла зрозуміти, що мені з цим робити, бо наступного дня я вже повернулась додому. Іноді мені здається, що тієї ночі й не було, що я сама її вигадала, настільки нереальною вона мені здавалась.

Нізвідки з'являється офіціант і Девід озвучує своє замовлення, а коли черга доходить до мене розумію, що замість того, щоб читати назви страв, я роздивлялась хлопця. Закриваю меню і кажу:

– Мені те саме.

Девід сміється, а коли офіціант йде, спирається ліктями на стіл й підпирає долонями підборіддя.

– Чому ти взагалі вирішила стати перекладачем? – запитує, після того, як деякий час роздивлявся мене.

Здивована. Не думала, що він чув нашу з Крістіною коротку розмову в гримерці.

– А чому б і ні? Мені подобається вивчати нові мови та вдосконалювати свої знання. Мені подобається спілкуватись з людьми...

– Я не про це, – перебиває. – Просто здивований, адже ти класно граєш на клавішних, а на гітарі взагалі виходило краще ніж у Крістіни. Тільки їй не кажи, – жартома обертається собі за спину, щоб впевнитись, що басистка не стоїть позаду нього. – Чому ти не зв'язала своє життя з музикою?

Його питання мене дивує, адже я ніколи не казала, що хочу бути музикантом, а тим паче не мріяла присвятити цьому своє життя. В нашій родині вже є зірки, і цього для всесвіту має бути достатньо.

– Тільки тому, що у мене це добре виходить, не означає, що я хочу цим займатись весь час. Це скоріше хобі ніж справа всього життя, як у вас, – знизую плечима. – Іноді я граю, але тільки для себе.

– Зіграєш мені? – запитує серйозно.

– Я подумаю, – кажу загадково, хоча знаю наперед, що я цього не зроблю.

Я не граю на публіку, тому мало хто взагалі знає, що я вмію грати на фортепіано та гітарі. Хіба що бабусі з дідусем могла зіграти на гітарі ввечері для настрою.

–  Все така ж.

– А ти навпаки змінився, – кажу задумливо та коли його брова здивовано вигинається, а погляд перестає бути лагідним, напружуюсь. – Не те щоб ти був поганим, просто… – намагаюсь виправдатись.

– Я розумію, – обриває мене й відкидається на спинку дивана.

Чому мене постійно перебивають? Спочатку Аделіна, тепер Девід. Може я і не одразу висловлюю свою думку, намагаючись підібрати більш вдалі слова, та це зовсім не означає, що мені немає чого сказати й що мене треба обривати посеред фрази.

– Не хочу, щоб ти невірно мене зрозумів. Ми не бачились багато років, все що я пам'ятаю, так це Девіда підлітка, капітана баскетбольної команди, золотого хлопчика та бабія, який зі своїми дружками не міг втриматись, щоб не поглузувати над іноземною заучкою. Повір, це не найкращі спогади того часу. Мені й без тебе комплексів вистачало, – намагаюсь усміхнутись, але виходить трохи натягнуто. – А зараз ти інший. Більш людяніший, я б сказала. Можливо тому, я трохи розгублена.

– Не дуже гарної ти про мене думки. Шкода, що за весь час, що ми знайомі ти запам'ятала лише це, – незадоволено кривить губи. – Чому ж ти тоді запропонувала мені приєднатись до гурту?

– У тебе гарний голос. Тоді був гарний і зараз теж. Трохи змінився, але через це він став ще кращим.

– Я ніколи не запитував, але мені й досі цікаво, де ти чула мій голос, до того як я погодився?