11 Розділ

Софія

Вдосталь наситившись плітками та смачною їжею, підзарядженні позитивом дівчата, роз’їжджаються по домівках.

Залишившись на самоті, знову дістаю свій записник, щоб зробите те, від чого мене відірвали, а саме скласти план відпочинку. Побачив би мене зараз Девід, він би точно сміявся з того, що мені потрібен план відпочинку. І він правий, старі звички викорінити не так вже й просто, коли живеш за розкладом останні декілька років.

Я завжди слідувала своєму життєвому плану і це допомагало мені зосередитись на важливому. Спочатку я хотіла відмінно закінчити школу, потім здобути вищу освіту, влаштуватись на хорошу роботу, а з часом, можливо, мати й свою власну справу.

Та зараз, коли я вирвалась з пекельного колективу школи, в якій працювала, все частіше мене відвідує думка, а чи варто туди взагалі повертатись. І мова зовсім не про моє колишнє місце роботи, а взагалі про роботу в цілому. Я розумію, що всі люди різні, і незалежно від місця роботи я буду зустрічати тих, з ким спілкуватись буде важко і тікати від них щоразу не вийде. Але мене хвилює дещо інше, а саме факт бути прив'язаною до одного місця і щороку чекати відпустку, щоб поїхати на відпочинок, як от зараз. 

Здається мій життєвий план дає тріщину, бо руки тягнуться не до планера, а до смартфона, щоб подивитись скільки я можу заробляти, проводячи онлайн уроки, які не будуть тримати мене на одному місці і я зможу сама розпоряджатись своїм життям. 

Але я знову збиваюсь з думки, коли помічаю вхідне повідомлення від Крістіни. Фото. Вона прислала мені наше спільне фото. Те саме, що ми зробили вчора в гримерці сміючись та радіючи зустрічі. По центру стою я, з одного боку Крістіна з Марко, а з іншого  Девід, який накинув мені руку на плечі, всі посміхаються і лише Адам стоїть серйозний, наче тілоохоронець на завданні. Він і раніше був серйозним та мовчазним, але я думала, що це скоріше підліткова таємничість, але вона перенеслась і у доросле життя. 

Дістаю з рюкзака записник з віршами, якому вже занадто багато років, щоб я залишала його будь-де, а тому постійно ношу його із собою. Пролистую його в самий кінець, де під краєм шкіряної обкладинки весь цей час зберігала фотографію. Майже таку саму, що прислала мені Крістіна, але зроблену понад вісім років тому на Polaroid і яка трохи почала втрачати колір.

Перша репетиція, тоді ще гурту без назви, у вітальні будинку сімейства Моретті. На ній ми стоїмо трохи по іншому, але я по черзі переводжу погляд з однієї фотографії на іншу, роздивляючись друзів до найменших дрібниць.

Порівняння фотографій спонукає мене вбити у віконце пошуку не запит про роботу, а єдине словосполучення, яке мене зараз турбує – “гурт Sollys”. Наче снігова лавина, на мене починають сипатись кричущі заголовки статей та тисячі фотографій: вуличні музиканти стають улюбленцями публіки, “Sollys” борються за перше місце в шоу талантів, ще вчора невідомі музиканти, стають новим обличчям Гуччі, епатажні “Sollys” випускають свій перший альбом... скролю сторінку і мій мозок вибухає.

Я читаю все, що трапляється під руку, вбираю в себе інформацію, наче губка, намагаючись надолужити втрачені роки. Розумію, що це неправильно, але іншого виходу не бачу. Це так позорно шукати інформацію про друзів в інтернеті, але ще позорніше взагалі нічого про них не знати.

Думаю про те, що варто було мені вписати ім'я будь-кого з них у віконце пошуку, то я б отримала те, що шукала, але я ніколи не намагалась цього зробити, а тому і не знала, що відбувається у їхньому житті.

Навіть зараз, серед тисяч гігабайтів інформації я оминаю ту, що стосується їх особистого життя. Згадки про бойфрендів та дівчат одразу пропускаю, читаючи поміж строк, або з взагалі переходжу до наступної статті.

От що не можу оминути, так це фотографії, бо вони одразу демонструють все і всіх. І якщо довіряти лише цим картинкам, то саме Марко попадає в камеру чи то фанатів, чи то папараці частіше, та з божевільною кількістю різних дівчат. І якщо навіть прикинути приблизно, то він міняє їх частіше ніж Адам та Девід разом.

Коли сидіти на місці вже не хочеться, а до зустрічі з друзями ще залишається час, вирішую прогулятись. По дорозі вмикаю добірку пісень “Sollys” і насолоджуюсь не лише затишними вуличками міста, а й пронизливим співом Девіда.

З кожною новою піснею моє тіло переповнюють емоції, і всі вони різні, від одних пісень я посміхаюсь, іншим підспівую, а від деяких, тілом проноситься ураган. Та все це дріб'язок, бо варто мені лише згадати вчорашній виступ, закриті очі хлопця, хриплий голос і біль, що пронизував його обличчя, як дивне відчуття прокрадається крізь шкіру, перевертаючи все всередині мене. І як би я себе знову не вмовляла, що це все через пісню, слова, спогади й що це зовсім не пов'язано з ним, та здається, що я вже сама собі не вірю. 

Коли мій шлунок нагадує, що сніданку йому вже замало, а чекати на пізню вечерю він не збирається я звертаю з Via della Stamperia в пошуках ресторанчика, щоб пообідати, а опиняюсь біля фонтану Треві, наче всі дороги ведуть до нього. Хоча в Римі десятки різних фонтанів розкиданих по всьому місту, та саме цей є найбільшим і збирає біля себе аншлаги з туристів, що злітаються до нього, наче мухи на мед.

Та на відміну від людей, що проштовхуються через натовп аби підійти по ближче та загадати бажання, я навіть кроку не роблю в його напрямку. Я просто не знаю, чого я хочу. У мене немає бажання. Як таке взагалі можливо? Маю ж я чогось хотіти настільки сильно, щоб тертися об спітнілих незнайомців у натовпі. Але ні, я розвертаюсь і йду геть. Я терпляча. Я зачекаю, поки дійсно чогось бажатиму понад усе.

– Ви це серйозно?! – обурююсь, розмовляючи сама із собою.

Черговий ресторан і чергова табличка на дверях, яка сповіщає, що він зачинений. З якого часу ресторани в Римі почали зачинятися на сієсту? І чому це я не можу пообідати коли зголодніла, а не тоді коли працівники закладу нарешті відпочинуть?! О 19:30?! На мій подив, кухні більшості ресторанів зачиняються з 14 до 19 години. Тобто, якщо я не встигла пообідати до другої години, то тепер маю терпіти до вечора?! В дитинстві мене це не турбувало, бо в родині Моретті прийнято було обідати вдома, але зараз це вводить мене у ступор.