10 Розділ

Софія

На годиннику лише десята ранку, але я вже не сплю. Мій будильник почав верещати ще о сьомій, бо я забула його вимкнути з від учора, коли збиралась в аеропорт. Та попри втому, та біль у тілі я більше не змогла зімкнути очей. Все прокручувала в голові вчорашній день. Точніше вечір. А якщо бути ще більш точною, то ніч. 

Після такої радісної й такої дивної зустрічі з друзями в гримерці, ми продовжили відпочинок у VIP зоні клубу, якщо так можна назвати окрему залу з діджейським пультом, світломузикою і шаленим натовпом їх друзів та фанатів. Сумніваюсь, що вибухову вечірку із запальними танцями можна назвати відпочинком, та навіть мені з моєю байдужістю до вечірок це було потрібно як ніколи. 

“Не можу повірити, що це ти” – повторював раз у раз Адам, обіймаючи мене за плечі. Мені було так само затишно в його обіймах, як і вісім років тому, але затишок змінювався на сум'яття, кожного разу коли я ловила на собі погляд Девіда.

Зірка на сцені, зірка на вечірці, в цьому весь Девід. Він розташовує до себе людей навіть не прагнучи цього, просто він такий… навіть не знаю яким словом його можна описати. Просто люди самі до нього тягнуться. От і я вчора потягнулась, а точніше він мене витяг танцювати й на своє місце за столиком я більше не повернулась. Разом із натовпом танцювала і підстрибувала під музичку, яку крутила за діджейським пультом Крістіна, маючи тим самим поважну причину уникати Адама та можливість ховати очі від Девіда. 

Я була так рада зустрічі й разом з тим шалено розгублена. Так багато років минуло з нашої останньої зустрічі, що я навіть не уявляла про що нам говорити. Ми вже давно не діти, та й вони вже не купка підлітків, що грали  кавери в підвалі свого будинку.

Враховуючи обставини, місце та їх плани щодо проведення вечірки, ми вирішили не заводити душевних розмов та не вивалювали поспіхом один на одного події останніх років, а домовились зустрітись сьогодні ввечері, щоб спокійно поговорити.

В передчутті цієї зустрічі моє хвилювання вийшло на новий рівень і складалось таке відчуття, що мої кишки хтось накручує на кулак. Чи має зустріч з друзями викликати таку реакцію? Думаю що ні. То що зі мною не так?!

Намилюю себе з голови до п'ят шампунем з одноразового готельного стіка  і стаю під водоспад теплої води. Закриваю очі й просто продовжую стояти, поки вода під напором змиває ароматну піну, втому та масажує моє тіло. Вчора після вечірки, я лише спромоглась скинути на підлогу сукню та упала на ліжко, розмазуючи тоналку по білосніжній подушці. Сил змити макіяж з обличчя та бруд з тіла просто не було.

Витираю долонею дзеркало, звідки на мене нарешті дивиться дівчина, а не кудлата чупакабра, якою я була ще десять хвилин тому. Душ та декілька годин сну трохи зібрали мене до купи, і я навіть виглядаю пристойно, для тієї хто всю ніч провів в клубі. Мабуть, єдине що видає мій стан, це червоні очі та на жаль замаскувати цей недолік тоналкою не вийде, тому вирішую нею не користуватись, а лише трохи підфарбовую вії, щоб зробити погляд більш виразним.

Одягаю джинси та футболку, соваю ноги в сандалі і йду на сніданок в ресторан при готелі.

Традиційні італійські сніданки включають в себе саме каву, а тому навкруги витає приємний бадьорий аромат. Хоч я більше полюбляю чай, та саме зараз я ставлю на свою тацю чашку капучино, два круасани, масло та джем, щоб теж пройнятися цією атмосферою. А поки чекаю на появу Аделіни, використовую вільну хвилинку, щоб скласти план відпочинку на тиждень.

Після зустрічі з друзями, я звісно що сподіваюсь, побути з ними як найбільше часу, але за тиждень у них великий концерт, який стане завершальним виступом туру, тому поки вони будуть до нього готуватись, у мене буде багато вільного часу, який треба провести з користю.

Відкриваю записник, який вже тріщить по швах від записів та вклеєних нотатків, у пошуках чистих сторінок. Кожна його сторінка, це шматочок мого життя, де на полях намальовані сердечка та квіточки й то тут, то там блукають рядки недописаних віршів та пісень.

Провожу подушечками пальців по рядках й відчуваю кожну написану літеру. Цікаво, чи змогли б ці слова коли-небудь стати піснею, або можливо якісь з тих, що я ретельно занотовую у записник з замочком і які ніхто ніколи не читав.

Ще з дев’ятого класу я почала занотовувати в записник випадкові рядки, які з часом складались у вірші про все на світі. Є в ньому й жанр “що бачу, те і пишу”, є життєві будні й нерозділене кохання, але все це тільки моє і до вчорашнього вечора цього було достатньо, поки я не почула, як слова написані моїм серцем, вимовляє хриплий голос Девіда.

– Я все ще не можу повірити, що ти дружиш з рок-зірками, – Адель наче ураган проноситься повз та сідає навпроти мене.

– Чому ти раніше не розповіла, що тусувалась з “Sollys”? – додає Аннет і сідає поруч з подругою.

– Та що ви до неї причепились, – чую з-за спини голос Ноелії. 

Нічого собі. Оце так ранковий збір. Я думала, що вони будуть спати до обіду, а вони прилетіли за новою порцією пліток. Закриваю записник  й кладу його в рюкзак. От і склала план відпочинку. 

Дивлюсь на дівчат і дивуюсь їх свіжості. Раніше за всіх додому поїхали Ноелія з Гільєрмо, відмовившись від вечірки на користь своєї малечі. Аннет ми так і не знайшли, а от Аделіна з Денисом Вікторовичем приєднались до приватної вечірки після виступу гурту.

– Коли я з ними тусувалась, вони ще не були популярні. Вони ще не були “Sollys”.

– Але ж ви все одно знайомі. Як ти могла не знати про них?

– Ми не бачились вісім років і ми не так вже і близькі, як ти могла…

– Не сміши, – мене нахабно перебивають. І звісно ж це Аделіна. – Я теж була в тій кімнаті та бачила вашу зустріч. А ваші обійми з барабанщиком це взагалі винос мозку, – продовжує тиснути на мене, та я і слова не встигаю вставити. – Що у вас з ним було? Тільки не кажи, що нічого, бо я в це не повірю. Я навіть на мить злякалась, що він розчавить тебе своїми ручищами. А на вечірці…