9 Розділ

Софія

Хвилини дві стою на місці, щоб не викликати підозр у тих хто знаходиться поруч, і лише згодом, коли знову ловлю на собі погляд Девіда, який киває у бік куліс, я під приводом відвідування вбиральні зрушую з місця й тягну за собою Аделіну. 

Подруга незадоволено бурчить й пручається аби тільки нікуди не йти та не пропустити виступ гурту, але я не так часто прошу її про послугу і вона погоджується.

– Сподіваюсь, що тобі дійсно настільки приспічило, що ти не можеш зробити свої брудні справи без супроводу та свідків, – продовжує невдоволено голосити, але все одно покірно слідує за мною, заздрісно споглядаючи на Аннет, яка на відріз відмовилась йти з нами та залишилась у залі. 

Міцно тримаю Аделіну за руку аби не загубити її в натовпі, поки вона пригальмовує за будь-якої нагоди, щоб зиркнути на сцену. Таким імпровізованим потягом ми рухаємось поміж ошалілих людей, поки музика не стихає, а разом з нею зупиняємось і ми.

– А зараз, ви почуєте пісню, яку ми раніше ніде не виконували, – поновлює розмову з фанатами Девід, ледь переводячи подих. – Тому, що вона особлива. Особлива для мене, – він торкається долонею серця й поглядом шукає мене у натовпі. – Для всіх нас, – вказує на друзів, які з подивом дивляться на нього. – Слова цієї пісні, написала особлива для нас людина і ми берегли цю пісню тільки для себе, але прийшов час, щоб і ви її почули.

Гучні крики фанатів заглушають його слова, а підняті догори руки закривають його постать, та я все одно бачу його очі, і мені цього достатньо. На цей раз його слова не здаються порожніми балачками, в них закладено набагато більше ніж просто анонс пісні. Я відчуваю це по вібрації його голосу, я бачу це в його жестах, я читаю це в його очах, поки вони пропалюють мене наскрізь.

Марко та Крістіна невпевнено переглядаються між собою, а судячи з насуплених брів Адама, він все ще не може повірити в те, що відбувається. 

Мій погляд знову повертається до Девіда, а він все також дивиться на мене і не відводячи погляд, починає читати послання до пісні. Те саме, яке я написала вісім років тому.

А потім він починає співати. А капелла. І мій світ зупиняється.

Люди навкруги завмирають, і здається ніхто не дихає цієї миті, таким справжнім та щирим виглядає Девід. Він закриває очі й настільки занурюється у спів, що коли Марко бере перші акорди на гітарі, підхоплюючи вокал, він здригається від несподіванки.

Я продовжую стояти на тому ж самому місці, немов під гіпнозом, промовляючи, одними лише губами, такі знайомі слова. Я пам’ятаю кожне написане мною слово наче це було вчора, а не вісім років тому. Я пам’ятаю, як в моменті строчила в записнику те, що відчувала саме в ту мить. Мить, коли відлітала від тих, ким дорожила, тікала від того, кого покохала всупереч здоровому глузду і що так і не встигла сказати кожному з них. 

Весь політ слова самі складались у вірші, наче знали своє майбутнє. Коли я зійшла з трапу літака, то вирвала сторінки з текстом, щоб не передумати та за першої ж нагоди відправила їх поштою на адресу Кріс. Це був мій перший і останній лист, наш єдиний зв’язок з того часу, як я обійняла кожного з них в аеропорту. І зараз, як і того дня, мої груди розпирає від болю, почуттів, недомовлених слів та непролитих сліз.

– Це ти! Дівчина, про яку казав Девід – це ти! – тараторить Адель, голосніше, ніж можна було собі дозволити. – Я не можу в це повірити! О, Боже!

Затуляю їй рот рукою, щоб вона перестала кричати й не наражала нас на неприємності. Адель накриває мою руку своєю, але не намагається вирватись, а під долонею я відчуваю як її губи розтягуються в усмішці.

– Ти вже заспокоїлась? – уточнюю, але продовжую тримати свою руку на її губах.

– Так, – мичить та хитає головою у знак згоди і я прибираю руку.

– Ходімо, – кажу тихо і йду в бік куліс, але вже не тягну її за собою, бо тепер вона сама намагається не відстати від мене. 

Дехто кидає погляди на охоронця, щоб не проґавити того, хто буде підходити до нього, тому ми зупиняємось за декілька кроків від входу і чекаємо слушної миті аби пройти непоміченими. Пісня закінчується, зал вибухає шаленими криками та оплесками й саме в цю мить ми прослизаємо за куліси, де я називаю охоронцю своє ім'я.

Йдемо вузеньким коридором, у вказаному чоловіком напрямку, поки не упираємося у двері з приклеєною на них зіркою. Як банально. Заходимо до кімнати й Адель зачиняє двері, бо я все ще стою спиною до них, намагаючись усвідомити те, що відбувається.

Тремтіння в тілі наростає все сильніше і я не в змозі його зупинити. Немов стоїш на рейках, на тебе мчить потяг, але ти не йдеш, а просто чекаєш, поки він знесе тебе.

– Оце поворот, – сповнена захвату, каже Адель. – Звідки ти знаєш їх? Я хочу знати…

– Не зараз, – перебиваю її на півслові, бо не готова будь-що зараз розповідати. – Потім. Все потім.

– Аннет буде лікті кусати, коли дізнається від чого відмовилась, – підходить до дзеркала, роздивляючись косметику, яка розкидана по столику. 

Слідкую за подругою, але всі мої думки зайняті майбутньою зустріччю, вони немов кричать в паніці та жаху. Але голосніше за мої думки, лише стукіт мого серця.

В коридорі чутно голоси, які з кожною секундою стають голоснішими, поки двері гримерки з гуркотом не ударяють о стіну. В кімнату, наче торнадо, влітають Марко та Крістіна й накидаються на мене з обіймами. Вони стискають мене так міцно, що зробити вдих здається неможливим, але я не насмілююсь щось сказати, а лише міцніше обіймаю їх у відповідь.  Вони все такі ж рідні, наче і не було останніх років й тільки вчора ми сиділи на дивані у вітальні, дивились кіно та кидались попкорном.

– Та відпустіть ви її, а то ще задушите, – чую голос Девіда з-за спини. – Якщо хтось і має її придушити, то це я.

Обійми навколо мене слабшають й мені теж доводиться відпустити їх. Шум та безліч питань від двійнят створюють хаос, по якому я так сумувала у своєму нудному сірому житті.