8 Розділ

Софія

Чоловік  на сцені продовжує розповідати про музичний гурт, який на початку свого шляху виступав на цій сцені, і от зараз коли музиканти стали мега популярними, вони вирішили виконати декілька пісень саме у цьому клубі, на знак подяки. Це все, що я почула, бо мені важко було зосередитись на словах ведучого, через новоспеченого залицяльника, який обіймав мене зі спини та нашіптував на вухо всілякі милі компліменти та жарти, більшу частину з яких, я все одно не чула через галас натовпу.

Гучна музика, немов вибух вривається до зали й натовп починає шаленіти, намагаючись перекричати її. Шалені баси приємною хвилею проходяться моїм тілом, пробираються до кісток, збуджуючи своєю вібрацією. Ось, що я мала відчути від дотиків хлопця, а натомість відчуваю від музики, що вибухнула всередині мене.

Перемикаю увагу з хлопця на сцену і в одну мить моє нещасне серце падає до ніг. Голосно. Боляче.

– Sollys! – голосно вигукує Адель, хапаючи мене за руку. – Це вони!

Аделіна та Аннет підтримують загальний настрій і починають стрибати ще вище й верещати ще голосніше, якщо це взагалі можливо враховуючи висоту їх підборів. Хлопець, здається його звати Стів, простежує за моїм поглядом у бік біснуючих подруг та сцени й вирішує щось мені пояснити, але я його не чую, а точніше не розбираю слів.

Навіть слів пісні не розбираю, наче мова незнайома, наче не я стою зараз перед сценою щипаючи себе за руку, щоб прокинутись. Примружуюсь. Закриваю й відкриваю очі, щоб впевнитись у справжності картинки. Повторюю свої дії, але картинка все та ж. Не привиділось. Не наснилось. Я просто завмираю та затамовую подих.

Музика підривна, але немає сил поворухнутись. Руки Стіва лягають на мої стегна, намагаються розхитати їх в такт нової мелодії, не помічаючи мій стан. Дратує. Хочеться скинути їх. Що я і роблю.

У вухах б'ють баси, у скронях пульсує кров, а серце здається взагалі відірвалось і стрибає в середині саме по собі. Не знаю, що мені робити, радіти чи плакати. Стояти на місці чи бігти. Я так скучила за ними, по всім одразу й по кожному окремо. Пройшло понад вісім років, вони подорослішали та змінились, але я впізнаю їх з тисячі. 

Все такий же усміхнений та зі стирчащим в різні боки волоссям Марко, вправно грає на соло гітарі, в той час, як його невгамовна двійняшка Крістіна задає баси з іншого краю сцени. По центру зухвалий Девід з мікрофоном в руках грає словами, наче співати почав раніше ніж говорити й звісно що він, Адам. Від сором'язливого хлопця не залишилось і сліду, переді мною дорослий чоловік. Довге чорне волосся, сталевий погляд, легка усмішка, що не торкається його очей, та міцні руки, що стискають барабанні палички.

Натовпу зовсім зносить дах, всі хором підспівують та танцюють під музику, поки я знаходжусь у ступорі. Намагаюсь роздивитись кожного з них, вдивляючись в найменші деталі, наче порівнюючи “до” та “після”. Вони такі знайомі й такі чужі одночасно, що я боюсь кліпнути очима аби вони не щезли, не випарувались. 

Стів вирішує, раз я не стрибаю на місці то мені не подобається музика й пропонує вийти, але я не відповідаю, я все також продовжую пялитись на сцену у захваті, поки мурахи табуном біжать по моїй шкірі.

Пам'ятаю, як сидячі на ліжку у нашій з Крістіною кімнаті, слухала бриньчання на гітарах двійнят і як жартома запропонувала їм створити гурт. І звісно ж пам'ятаю, як вони з мене сміялись. Та лише до першої репетиції.

Звісно, що я уявляла, як це може виглядати у майбутньому, але навіть я зі своєю фантазією не могла уявити такого масштабу та такої зіграності. Вони не просто грають мелодію, вони пропускають її крізь себе, проживають її та змушують інших навкруги зробити те саме.

Не можу повірити, що не чула їх пісень раніше. Окрім того разу, в автівці Аделіни, але тоді я не знала, що це вони. Я була на стільки  занурена у навчання, спочатку в школі, потім в універі, що навіть не спромоглася поцікавитись їх життям. Це зовсім не означає, що я про них не пам’ятала, просто щоразу знаходила тисячі відмовок аби не ворушити минуле. Не згадувати того, що сталося. Не думати про те, в чому так і не розібралась.

Але вони тут. Всі, хто колись були мені так дорогі.

В якусь мить, ми з Крістіною зустрічаємось поглядами. Від здивування її брови лізуть догори, а широченна усмішка, що притаманна лише їй, говорить про те, що вона мене впізнала. На відміну від мене, знову опинившійся у ступорі від нерозуміння, як поводитись далі, вона продовжує посміхатись й грати на гітарі.

Пританцьовуючи, вона підходить до Марко і щось каже йому на вухо, намагаючись перекричати музику і вказуючи грифом гітари у мій бік. Кілька секунд і ось вже очі Марко знаходять мене у натовпі.

Вихопивши мить між акордами, він енергійно махає мені рукою, радісно усміхаючись. Цей рух звісно ж не залишається непоміченим фанатками й дівчата в залі захоплено верещать, сприймаючи цей жест кожна на свій рахунок.

Прослідкувавши за поглядами друзів, Девід був наступним, хто вихопив мене поглядом з натовпу. Шок, радість та наче приреченість промайнули на його обличчі на протязі лише кількох секунд, наче в голові у нього пронісся ураган думок.

Під його глузливим поглядом я знову почуваюсь незграбним підлітком, над яким він не втомлювався жартувати при будь-якій нагоді. Як і раніше, я не в змозі витримати його погляд й просто прикриваю від безвиході очі.

Адам не міг не помітити дивну поведінку друзів на сцені, але його огляд загороджують барабани, а на обличчі все виразніше читається нерозуміння того, що відбувається.

Коли чергова пісня закінчується, Девід дає друзям знак, щоб вони перепочили, а сам починає душевні розмови з прихильниками. 

– Всі ви знаєте історію створення нашого гурту, – він не запитує, та натовп все одно стверджувально кричить. – Але мало хто знає, що цією історією ми завдячуємо одній тендітній дівчині в окулярах, яка зібрала нас разом в підвалі й змусила репетирувати. Саме так я опинився в компанії цих остолопів.