6 Розділ

Софія

Під кінець свята, принаймні я думала, що воно наближається до завершення, я дозволила собі сховатися від сторонніх очей та свого нового партнера по всім без розбору танцях, в затишному садочку серед запашних квітів. Що саме це були за квіти я не зрозуміла, але коли впізнала серед них троянди, мені чомусь стало легше від того, що поруч було щось знайоме. Те що я знаю.  

Сідаю в плетене крісло, скидаю з себе туфлі й намагаюсь занурити ноги у прохолодну травку, але вона настільки коротко підстрижена, що в неї нічого не зануриш, хіба що лагідна щетина приємно лоскоче стопи.

Відкидаюсь на спинку крісла, закриваю очі та прокручую в пам'яті сьогоднішній день. Посміхаюсь, згадуючи зустріч з подругою в аеропорту, нашу коротку, проте веселу поїздку до готелю, запальний танець молодят і неймовірне свято, яке все ще триває, а потім мене накриває розчарування від зустрічі, яка так і не відбулась.

Я думала про неї з тієї самої миті, як отримала запрошення від подруги. Вигадувала різні сценарії того, як це може відбутись, уявляла, як зараз виглядають Крістіна та хлопці, чи згадають вони мене, коли побачать, чи будуть раді зустрічі, а я навіть не знаю, як мені їх шукати.

Може Лідія Михайлівна має рацію і варто попросити про допомогу синьйора Косту, бо він точно розбирається в цьому більше ніж я, адже сам нещодавно був змушений діставати інформацію про мою подругу та її родину. Так вже вийшло, що він зустрів Аделіну минулого року на перемовинах і побачив в ній схожість з дівчиною, яку колись знав. На відміну від мене він не зволікав, а одразу найняв потрібну людину, щоб дізнатись більше про родину Вишневих і так склалось, що Аделіна виявилась внучкою тієї самої Лідії, кохання до якої не згасло навіть через сорок років і доказ цьому сьогоднішнє весілля.

Люди пронесли своє кохання через сорок років і все одно возз’єднались, а я не бачила друзів зі шкільних часів і моє серце завмирає від страху, що коли я побачу їх знову то не відчую тієї взаємності, на яку так розраховую.

Не встигаю я накрутити себе негативчиком, як поблизу лунають голоси, а в мій бік крокують Ноелія та Аннет. Сховатися у мене не вийшло, хоча може вони теж тікають від святкового галасу і просто тепер наша компанія втікачок стає більшою. 

– Чао, Софія, – говорить з подивом Аннет, коли бачить, що місце на яке вони розраховували, вже зайняте. – Не проти якщо ми теж тут посидимо?

– Звичайно. Буду рада компанії.

Дівчата сідають на диванчик, що самотньо стояв навпроти мого крісла. Здавалося б, що може бути спільного у мене та дорослих успішних жінок, яких я майже не знаю? От і я не знаю відповіді на це питання, проте ми достатньо довго теревенимо про все, що приходить в голову, поки знов хтось не вирішує приєднатись до нас.

– Ось ви де, – з полегшенням вигукує Аделіна, коли опиняється поруч. – Я вже думала, що загубила вас.

– Ми просто відпочивали – відповідає розслаблено Аннет.

– От і добре, що відпочили, значить тепер ви готові до продовження, – змовницьки каже подруга, нахиляючись вперед. 

– До якого продовження? – злякано запитує Ноелія. 

– До більш веселого і цікавого, – загадково усміхається, примружуючи хитрі оченятка.

Хоч би стриптизера не запросила, з неї станеться.

– А що з цією вечіркою не так? – запитую, бо й мене вже розбирає цікавість, поки вона тримає інтригу.

– Все так, але за годину всі пенсіонери почнуть розходитись по домівках, а ми змінимо місце вечірки, – каже пошепки, мабуть, щоб вітер не розніс навкруги страшне слово “пенсіонери”.  

– Будь ласка, скажи що ми будемо лежати на дивані та дивитись якесь кіно? – кажу, додаючи нотки благання в голос, подаюсь трохи вперед, а долоні складаю наче в молитві.  

– Звісно що ні, – обурюється. – Ніколи такому не бувати. Раз ми погодились на це свято, то і його продовження має бути яскравим.

– Я так і знала, – кажу розчаровано і знову відкидаюсь на спинку крісла.

– У мене, між іншим, не було дівич-вечора, а ти як моя найкраща подруга могла б і потурбуватися про це, – сказала, як відрізала. 

Наче і не претензія, а почуваюсь чомусь гидко, через те що дійсно про це не подбала. Те, що для мене такі речі не важливі й не цікаві, зовсім не означає, що вони не подобаються Аделіні або іншим дівчатам. 

– Нові події у твоєму житті відбуваються частіше, ніж я прибираю у квартирі, – кажу жартома. – Вибач, я дійсно не подумала, про дівич-вечір, але я згодна на все, аби загладити свою провину, – кажу впевнено, з передчуттям, що можу і пошкодувати про свої слова.   

– Зовсім інша справа, – задоволено посміхається подруга наче такої відповіді від мене і чекала. 

Нам саме час почати боятись того, що вона замислила, але дівчата виглядають спокійними. Одразу видно, що вони ще погано її знають. Якщо вони дійсно сподіваються, що ми так і залишимось в маєтку, то вони глибоко помиляються. Я вже бачу, як вона розправляє крила, щоб покинути його.

– Треба ретельно підготуватись, – радісно плескає в долоні. – Якщо вже з вільним життям я не попрощалась як слід, то обов'язково треба з усіма почестями зустріти подружнє життя.

– От вже закрутила, – усміхаюсь. 

Ноелія уважно дивиться на неї й здається так і не второпала, до чого хилить її нова родичка. 

– Що за збори? – зненацька лунає знайомий голос, і поряд з подругою з'являється її чоловік.

Як вони це роблять? Як з'являються так несподівано, і чому я їх не помічаю на підході? Наче привиди, по черзі виходять з темряви. 

Денис Вікторович обіймає Аделіну, а та закутується в його обійми наче у ковдру.

– Розповідаю дівчатам плани на продовження вечора, а вони поводяться, наче сонні мухи, – ображено надуває губи та стає схожою на качку, від чого хочеться сміятись, бо зазвичай вона так не робить.

– І Ви її відпускаєте? – запитую у свого колишнього учня, так і не поборовши звичку звертатись до нього на “Ви”.