5 Розділ

Софія

Коли автівка знову в’їжджає крізь ворота та опиняється на території маєтку Коста, наче за помахом чарівної палички, на галявині перед будинком з'являється Лідія Михайлівна. Вона наче чекала, що я так скоро повернусь. Невже і сама не вірила в те, що запропонувала?

Хоча, я скоріше перебільшую, бо які були шанси, що родина Моретті переїхала? В моїх думках – нуль відсотків. Я могла передбачити, що вони не одразу мене впізнають, або доведеться просити адресу Крістіни, але те, що вони продали будинок, я навіть і подумати не могла.

– Ну як? Побачила? – нетерпляче запитує жінка, коли підходить ближче.

– Ні. Вони там більше не живуть, – відповідаю із сумом. 

– У сусідів запитувала? 

– Не подумала, – кажу розчаровано, бо дійсно не подумала запитати у сусідів. Не факт, що вони знають, але все ж варто було спробувати.

– Завтра можна поїхати туди знову, – не здається моя вчителька і трохи розвіює мій сум своєю наполегливістю.

– Якщо я не зустріла їх сьогодні, то може і не варто вже шукати. Може це доля, як любить повторювати Аделіна.

– Не кажи дурниць. Ще і як варто, – бере мене попід руку і веде у бік тераси. – А стосовно долі, то ти неправильно зрозуміла. Якщо ти зустріла когось важливого у своєму житті, то це доля, а якщо не зустріла того кого хотіла, то це означає, що ти не додала достатньо зусиль. Наполегливості нам точно не позичати, тому я запитаю у Джакомо чи зможе він нам допомогти в цій справі.

– Дякую Лідія Михайлівна, та не варто навантажувати синьйора Косту моїми проблемами.

– Ніякі це не проблеми. Він же якось дізнався інформацію про нас, та ще й в іншій країні, тож не думаю, що знайти одну родину в Римі буде проблемою, тим паче що ми знаємо стару адресу.

Бабуся Аделіна така сама авантюристка, як її онука. Хоча, це скоріше Аделіна схожа на свою невгамовну бабусю, ніж на розсудливу маму.  

– Дякую.

– А ти носа не вішай, – каже підбадьорюючи. – Піди краще потанцюй з Маттео.

– З ким? – запитую здивовано, обертаючись до жінки.

– З гарним таким хлопчиком, від якого ти втекла до озера, – каже хитро. – І не дивись так на мене. Я все бачу.

– Я це вже зрозуміла.

– От і добре, – плескає мене по руці. – Піди розважся, потанцюй, випий шампанського, розслабся врешті решт, а з друзями твоїми ми розберемось завтра.

Не встигаємо ми дістатись місця призначення, як нас помічає наречений. Той, що старший. Наче глава мафіозного клану, весь в чорному, він стоїть в оточенні молодих і не дуже чоловіків. З молодими все ясно, там що пожежник, що адвокат всі як один, красунчики. Молодість одним словом. А от ровесники синьйора Кости мене приємно дивують, бо виглядають так, наче молодильних яблук наїлись, всі підтягнуті, засмаглі та з чарівними посмішками. Лише мудрість в очах та сивина на скронях видають справжній, або приблизний, вік чоловіків.

Посміхнувшись Лідії Михайлівні, він рушає нам на зустріч, а я спостерігаю, як зачаровано вона дивиться на його наближення. Більше ніж сорок років вони не бачились, а сьогодні одружились. Хіба таке взагалі можливо? Хіба можуть почуття існувати так довго, тим паче, що закохались вони один в одного бувши підлітками. Всі ці роки кожен з них жив своїм життям. Окремо один від одного будували кар'єру, створювали родини, зростали та розвивались. Все окремо. Вони стали зовсім іншими людьми, в порівнянні із самими собою сорок років тому, але я все одно сьогодні тут, на їхньому весіллі. Чи не це справжнє кохання?!

– Кохана, – звертається синьйор Коста до своєї дружини, та обіймає її за талію, коли підходить. – Марія тебе шукала, сказала, що попереду танець молодят.

– Здається, я починаю розуміти Аделіну та її бажання втекти якомога далі від усього цього, – Лідія Михайлівна так театрально незадоволено зітхає, що ми з сеньйором Костою не стримуємось і починаємо сміятись.

– Вона старається для всіх нас. Щоб нам було що згадати в старості.

– А зараз у нас що не старість? – запитує жартома.

– Звісно ні. Яка старість? У мене найчарівніша молода дружина, з якою я буду танцювати перший подружній танець, – ніжно торкається губами її волосся, на що жінка закочує очі.

Заведено плакати лише під час першого танцю, чи можна раніше? Бо я вже готова пустити сльозу через ту ніжність, що вирує між ними.

Коли ми підходимо до гостей, Марія Анатоліївна дає знак увімкнути музику і відправляє молодят в центр танцмайданчика. Обидві пари. 

Молодята Коста крутяться на місці, посміхаючись один одному, а мій погляд притягують Коваленки.

Аделіна відкидає поділ своєї сукні трохи назад, бо вона настільки довга, що стелиться по землі. Верх оздоблений вишивкою, прикриває два стратегічно важливих місця, а от низ, навпаки виконаний із декількох шарів тонкого фатину без використання будь-яких додаткових спідниць.

Під сукнею видніється спеціальний спідній комплект, який обтягує її наче друга шкіра, але здалеку може здатися, що вона оголена. Не на таку сукню розраховувала матір нареченої, але Аделіна не збиралась поступатися своїм вибором. І зараз в цій невагомій красі, із розсипаним по плечах волоссям, вона наче польова німфа парує над землею в надійних руках свого чоловіка.

І от саме тепер я починаю плакати. Від щастя, від ніжності та кохання, що витає у повітрі завдяки цим неймовірним людям. Людям, які завжди підтримували мене і яких я вважаю своєю родиною. 

Несподівано починає грати весела мелодія і пари зупиняються, переглядаючись. Поки мама Аделіни мчить до музикантів, розбиратись в чому проблема, Денис Вікторович встигає промовити до своєї дружини “Лише для тебе”, перш ніж поруч з ним з'являється Вадим і вони починають танцювати. 

Сміючись, Аделіна та молодята Коста відходять в сторону, з цікавістю спостерігаючи за хлопцями. 

Перші секунди здається, що це буде класичний танець, бо їх рухи наштовхують саме на таку думку, але вмить все змінюється. Змінюється музика, змінюються рухи й вираз обличчя Марії Анатоліївни теж змінюється, бо вона, мабуть, розраховувала на щось пристойніше ніж танці в стилі Супер-Майк в основі яких сексуальні рухи та ще й у виконанні новоспеченого зятя.