4 Розділ

Софія

– Сумуєш? – тихий знайомий голос лунає позаду, вириваючи мене з роздумів.

– Оу, – підводжусь з місця, коли поруч з’являється Лідія Михайлівна. – Ну що Ви. Звісно що ні. Просто замислилась. Ви влаштували чудове свято. Ще раз вітаю Вас, – ніжно обіймаю жінку. – Будьте щасливі!

– Дякую, люба, – сідає на лавку, але лицем не до озера, а у напрямку свята. – Тільки от знадобився для цього не один рік, – вказує на місце поруч із собою, куди я і сідаю.

Деякий час ми сидимо мовчки, спостерігаючи за святом, яке в самому розпалі. Так само як і Лідія Михайлівна, переводжу погляд на Аделіну, що ніжиться в обіймах Дениса Вікторовича.  

– Вони такі класні, – усміхаюсь.

– Так, вони чудова пара, – каже замислено. – Дивна штука доля, спочатку Аделіна відмовляється від поїздки до Італії заради тебе, а потім завдяки тобі вона знайомиться з Денисом і все ж таки опиняється тут. 

Я не одразу розумію сенс її слів, і якщо з другою частиною все для мене ясно, то от фраза “заради тебе” викликає деякі питання.

– Що значить “відмовилась заради мене?” – перепитую і зустрічаю здивований погляд жінки.

– Вона не сказала тобі? – у відповідь я лише хитаю головою. –  Коли обирали претендентів для участі в програмі обміну учнями, ви з Аделіною набрали однакову кількість балів.

– Вона брала участь? – дивуюсь словам вчительки. – Вона нічого не казала.

– Так, а коли дізналась результати то відмовилась.

– Але чому? – навіть не знаю, я більше здивована чи обурена вчинком подруги. Вона ніколи не була тією, хто відмовиться від свого шансу, а тим паче якщо вона прагнула цього.

– Заради тебе, – каже, обертаючись до мене. – Аделінка вважала, що тобі це потрібно більше ніж їй. Рома та Марія вже тоді налаштовували її на навчання в Лондоні і як би вона не прагнула втекти від батьківської турботи бодай на рік, та забирати в тебе мрію вона не хотіла.

– Я цього не знала, – кажу розгублено і чомусь відчуваю тремтіння в голосі, від несподіваної новини.

– В цьому вся Аделіна. Хоч і поводиться вона так, ніби їй все по цимбалах, та насправді вона дуже чуйна, і піклується про тих, хто їй дорогий, не вимагаючи нічого у відповідь.

У мене немає слів, щоб сказати будь-що ще. Стільки років ми вже дружимо, а я все ще дізнаюсь щось нове про свою подругу. Вона так щиро раділа за мене, коли я поділилась з нею новиною про подорож до Італії, проводжала в аеропорт та навіть писала листи. Я ніколи не помічала заздрість або сум на її обличчі через те, що не вона на моєму місці. 

– Ти вже зустрічалась зі своїми друзями? – зненацька запитує жінка.

– Ще ні.

– А з сім'єю, в якій жила? – запитує додатково, бо не знає, що сім’я Моретті і є моїми друзями.

– Теж ні. Я тільки сьогодні прилетіла. У мене ще тиждень попереду, тож можливо завтра поїду до них,  – повідомляю те, над чим і сама вже думала.

– Навіщо чекати, – радісно плескає в долоні й підіймається. – Не треба відкладати життя на потім, чекаючи більш влучної миті. Ти можеш поїхати до них прямо зараз.

– Не думаю, що це зручно робити сьогодні. У мене попереду ще декілька вільних днів та й Аделіна може образитись, якщо я отак поїду.

– Аделінку я беру на себе, – повна енергії, будує плани моя колишня вчителька. – Я дам тобі водія, він відвезе тебе куди треба і забере. Але ти, як попелюшка маєш повернутись до темряви, інакше Аделіна з мене всю душу витрясе, – Лідія Михайлівна бере мене за руку й тягне в обхід будинку, де крім персоналу немає жодної душі, яка може нас зупинити.

– Родріго, мені потрібна твоя допомога, – звертається до водія, що спирається п'ятою точкою на капот, а той з переляку трохи не ковтає сигарету, коли розвертається на її голос і бачить нас перед собою.

– Чим можу бути корисний, синьйора Лідія?

– Треба, щоб ти відвіз сеньйориту Софію за адресою, а потім забрав.

Водій лише киває у відповідь та відкриває переді мною дверцята. 

– Дякую, – кажу Лідії Михайлівні та обіймаю жінку.

– Твоє життя у твоїх руках, не бійся йти на зустріч щастю, навіть якщо для цього варто лише зустрітись з друзями, – її обійми стають міцнішими, наче вона хоче сказати значно більше ніж щойно сказала. 

Наче я маю радіти, що зустріну друзів, але замість цього починаю тремтіти. Я могла тисячу разів побувати в сонячному Римі, та я цього так і не зробила за весь час. Чи тому, що боялась зустріти старих друзів, чи то навпаки, боялась не зустріти. 

Тремтячим голосом називаю водієві адресу, яку пам'ятаю ще з дитинства. Чорнявий привабливий чоловік років сорока, киває мені у відповідь, заводить двигун і ми рушаємо з місця. Ми їдемо деякий час перш ніж потрапляємо в саме місто. 

Рим чарівний і зі своїми історичними пам'ятками, і з пошарпаними будинками поза центральних вулиць. Навіть не пам'ятаю коли саме я закохалась в це місто, в його вузенькі вулиці пронизані романтичними історіями, нескінченну кількість фонтанів та поєднання старовинних руїн з сучасними досягненнями технологічного прогресу. Як от тисячорічний Колізей, що тягнеться праворуч, велично спостерігає, як люди, наче комахи, поспішають по своїх справах сидячи у своїх новеньких електрокарах та розмовляють по сучасним смартфонам. 

Лише мама й досі не розуміє мою любов до старовинних міст нехай то Рим, Прага чи Львів. Її ж, на відміну від мене, зачаровують хмарочоси зі скла та металу, шалений ритм великих міст, гучні вулиці Нью-Йорка та нескінченні нові знайомства. І як би вона не намагалась знову заманити мене до штатів, я знаю, що ніколи не зможу там жити. Як мінімум тому, що моє серце ніколи не буде так калатати, як зараз, коли ми проїжджаємо повз знайомі різнокольорові будиночки. Зараз вони вже не здаються такими високими, як раніше, але чомусь все такі ж рідні й до болю знайомі. Хвиля спогадів вмить накриває з головою, наче тільки вчора сімейство Моретті повним складом зустрічало мене в аеропорту, щоб відвезти до свого будинку саме цією дорогою.