3 Розділ

Софія

Автівка, яку за мною до готелю прислала Аделіна, повільно заїжджає у ворота на величезну територію маєтку, розминаючись з іншими автомобілями, які вже залишили своїх пасажирів. Судячи з кількості людей, що заходять до будинку, вечірка обіцяє бути масштабною попри всі запевнення подруги про те, що з її боку зберуться лише найближчі. Знаю я цих найближчих, а враховуючи статки та коло спілкування всіх винуватців події, не думаю що буде менше ніж триста гостей.

Слідом за іншими гостями підіймаюсь сходинками та заходжу до будинку, де привітливі чоловіки, одягнені в однакову уніформу, частують гостей шампанським у високих келихах та вказують напрямок для подальшого руху.

Проходжу повз стіл, щедро усипаний подарунками й залишаю на ньому свої дари, так би мовити, для обох пар. Це був один із тих випадків, коли мені довелось залізти у свої заощадження, щоб купити подарунки, бо на мою зарплату нічого путнього не придбаєш. Хоч на щось ці гроші згодились, поки я не вирішила, як їх витратити з користю.

Беру один з тих келихів, що люб'язно пропонують офіціанти та виходжу на вулицю з іншого боку будинку. В мить, коли моя нога ступає на терасу, мене охоплює дивне відчуття легкості та свободи, наче я опинилась в іншому світі. Наче вперше побачила кольоровий сон, після того, як все життя мені снились лише чорно-білі сновидіння. 

В першу чергу привертають до себе увагу яскраві плями квітів, що вже розпустились та майорять по всій території маєтку. Вони стеляться по землі, плетуться по перголах та акуратними каскадами звисають з бетонних вазонів. 

Поки я відкладаю на задвірки пам'яті зелену травку під ногами, чисте блакитне небо та різнокольорові квіти, мій погляд чіпляється за лазурне озеро, що простягається перед очима, вздовж всієї галявини. Лише низенький кам'яний паркан де-не-де вкритий зеленим пухнастим мохом, слугує тією лінією, що розділяє людську територію та безкрайню красу недоторканої природи. 

Більша частина галявини покрита настилами, завдяки чому можна з легкістю ходити на підборах, не боячись, що каблук застрягне в землі, тому я впевнено рушаю вперед. Лише крок і занурююсь в тінь, що відбивають шатри, які здіймаються над головою, немов білосніжні вітрила. Вони плавно підіймаються та опускаються, заграючи з вітром та додають таку жадану прохолоду тим, хто під ними заховався. 

Поглядом обводжу присутніх, натикаюсь на довгі фуршетні столи, та невеличкі високі столики, за якими то тут, то там збираються компанії гостей і жваво щось обговорюють.

Так багато простору, квітів та… лимонів, я ніколи в житті не бачила. Саме під великим лимонним деревом вихоплюю поглядом знайому фігуру Вадима, який емоційно щось розповідає, а коли переводжу погляд на тих, хто сміється з його жартів, розумію, що це саме та компанія яку я шукаю. 

– Чао! – вітаюсь, з усіма і торкаюсь руки подруги, яка стоїть до мене спиною, щоб сповістити її про свою появу. 

– Привіт! Чао! – розноситься веселий хор присутніх, половини з яких я не знаю, а до мене обертається Аделіна.

– Ну нарешті, – каже емоційно та обіймає мене, наче я запізнилась і це не її водій за мною приїхав у встановлений час.

Невиправна, але за це я її й люблю.

– Коли привезли, тоді й приїхала, – кажу у відповідь і йду по колу обіймаючи Вадима і Вікторію, іншим же просто киваю.

– Моя школа, – починає сміятись Аделіна. – Головне, щоб учениця не перевершила свого вчителя. 

– Ооо, це навряд чи. Ти у нас магістр гострого слівця, – підіграю Аделіні, на що продовжують посміхатись лише Вадим та Вікторія, бо лише вони розуміють про що йде мова, і зовсім не тому, що я говорю українською, а тому, що дуже добре знають дівчину і її манеру спілкування. – Вітаю тебе! – кажу вже лагідно.

– Дякую, – так само ніжно відповідає. – Нумо знайомитись, – додає вже більш активно і представляє мені дівчат, яких я не знаю, а саме свою новоспечену тітку Ноелію, яка має двох дітей, але виглядає, наче її старша сестра і розкішну по всім пунктам білявку, на ім'я Аннет, з хижим поглядом вовчиці. 

Аделіна, як і завжди задає теми для обговорень і я просто насолоджуюсь спілкуванням. Як же мені не вистачало живої розмови з носіями моєї улюбленої мови, а саме італійської. 

Я розмовляю англійською, але то наче вимушений крок, коли ти опиняєшся в ситуації де це необхідно і спілкуєшся, бо так треба. З італійською ж все навпаки. Я люблю її кожною клітинкою і здебільшого цьому посприяла Лідія Михайлівна, бабуся Аделіни яка викладала у нас італійську в ліцеї та на весілля якої я так само приїхала.

Вона так любить свою справу, що у неї не заговорив би лише мертвий, та що казати, якщо вона навіть Вадима змогла хоч чомусь навчити. Він звісно розмовляє не так вільно, як ми з Аделіною, але і тут треба віддати йому належне, бо його харизма, дивні тарганячі вусики та дзвінкий сміх перекривають всі неточності у вимові хлопця. Я і так готова йому поаплодувати, за те що він пам'ятає все це зі шкільної програми, бо не думаю, що він практикувався весь цей час.

Лише Вікторія стоїть тихенько, поруч зі своїм хлопцем і мовчить. Вона з таким захопленням на нього дивиться, але по виразу її обличчя видно, що вона нічогісінько не розуміє. 

– А ось і ти, – каже чоловічий голос і я здригаюсь від несподіванки, коли поруч опиняється Денис Вікторович. 

– А ось і я, – відповідає Аделіна під стать чоловікові.

– Софія, ну нарешті ти приїхала, – каже Денис Вікторович і всі знову починають сміятись, поки він обіймає мене.

Ну що за напасть, наче я десь загубилась і лише зараз знайшлась.

– Вітаю Вас зі святом! – говорю, коли відповідаю на обійми.

– Це лише формальність, тим паче, що ти вже двічі нас вітала. Сподіваюсь це востаннє, бо щось забагато святкувань для однієї події.

– Не треба було тікати, – кажу жартома.

– Тоді б не було так весело, – підморгує і повертається до дружини.