2 Розділ

Софія

Забираю валізу і завмираю поруч зі стрічкою для багажу, подумки налаштовуючись, що доведеться чекати на Аделіну. Скільки її пам'ятаю, вона постійно запізнюється. Що дивно, на зустрічі, які стосуються бізнесу, вона приходить завчасно, а от на особисті збори з ріднею та друзями вона приходить останньою. І хоча за часом наче і не запізнюється, але залишає за собою право, закрити двері й сказати “Тепер всі в зборі, можемо починати”.

Дістаю телефон, щоб подзвонити подрузі й запитати де її чорти носять, але мій погляд відразу падає на дівчину біля виходу, яка тримає в руках папірець з написом англійською “Найбільша зануда у світі та за його межами”.

Пасажири, що йдуть попереду мене, звертають увагу один одного на дівчину, тицяють пальцем на папірець і  посміхаються. Як я дізналась, що вони посміхаються? Вони обертаються, видивляючись того, хто підійде до цієї нахабної білявки, яку я гордо називаю своєю подругою і на чергове святкування весілля якої я прилетіла.

Опускаю сонцезахисні окуляри з голови, де вони виконували роль обідка, на їх законне місце, маскуючись. Може одягати окуляри в приміщенні, це поганий тон, але інакше з цією жартівницею не можна. Впевнено крокую трохи осторонь, щоб не потрапити в поле зору подруги, а коли відстань між нами значно скорочується, я корегую свій курс і різко звертаю в її бік, поки вона не встигла мене помітити.

– Сама така, – кидаю дівчині, коли порівнююсь з нею, щипаю за талію й проходжу повз. Швидко. Дуже швидко. Хіба що не біжу.

– Ах ти ж…нахаба, – обурюється, але десь позаду, бо я таки швидша порівняно з нею. 

Сьогодні перевага на моєму боці, тому що, на відміну від неї, я не ходжу на підборах цілодобово. На мені зручні кросівки, в яких я впевнено крокую по слизькій плитці, чим не може похвалитися Аделіна, бо навіть на відстані я чую, як вона перебирає своїми тонкими ніжками, роблячи маленькі кроки й цокаючи підборами.

Лише коли опиняюсь на вулиці та відходжу в бік від основного потоку людей, що поспішають покинути приміщення, розвертаюсь обличчям до подруги. 

– Привііііт, – розтягую з посмішкою і тягнусь, щоб обійняти її. – Так рада тебе бачити. А я вже думала, що ти мене не зустрінеш, – звертаюсь так, наче не бачила її з ганебним написом в руках і наче це не я її ущипнула хвилину тому.

 – От хитра лисиця, хоч і не руда, – радісно відповідає, примружуючись, і дає таки себе обійняти.

Так приємно знову бачити подругу, а тим паче такою щасливою. Попри всі невдачі, що трапляються на її шляху та на зло усім негараздам, вона завжди намагається бути на позитиві. Іноді крізь маску байдужості та напускних веселощів просочуються біль та тривога, що вирують всередині неї, та які вона так майстерно прикриває посмішкою, але не зараз. Саме зараз вона щаслива, і це видно по її очах, що світяться.

– Давай скоріше забиратись звідси, – каже, дивлячись мені за спину. І коли обертаюсь, повністю погоджуюсь з нею, бо на нас насувається натовп, з щойно прибулого літака.

Похитуючи стегнами, як вміє тільки вона, Аделіна крокує до припаркованої автівки, а я слухняно плентаюсь за нею по тротуару в компанії своєї валізи. 

Ми були найкращими подругами ще з початкових класів, така собі класична парочка, найкрасивіша дівчинка в класі  (і це не я) та її подружка заучка (а от це вже я). Багато років ми були не розлий вода, аж допоки не закінчили школу, а потім наші шляхи розійшлись. Аделіна вступила до лондонської школи бізнесу та навчалась за кордоном, а я продовжила гризти той самий граніт, але вдома. 

І лише випадкова зустріч посеред вулиці, знову звела нас разом після її повернення до України. Ми все такі ж різні, вона - розкута та весела і я, яка боїться дозволити собі жити власне життя, постійно опікуючись чужими проблемами й заморочуючись отим самим горезвісним “А що люди скажуть?”. Але ми все одно разом. Може ми й не ділимось одна з одною найдрібнішими подробицями власного життя, але від цього ми не стаємо гіршими подругами. Просто кожна з нас по своєму переживає ті чи інші проблеми й ми не ліземо одна одній в душу без дозволу. Принаймні я. 

Біла автівка, на паркуванні, блимає фарами і я прокладаю до неї шлях, зупиняючись біля пасажирських дверцят.

– Я підкину тебе до готелю, а близько третьої години заберу, – каже Аделіна, коли ми стоїмо по обидва боки машини.

Чую слова подруги, а в голові автоматичний переклад “Ти будь готова вчасно, і нічого страшного, якщо я запізнюсь на годинку”.

– Або пришлю за тобою водія, якщо не встигну, – додає, коли заводить автівку і це вже ближче до правди. – Ну просила ж тебе приїхати раніше, а не день в день. Тоді б не довелося поспішати. Он Вадим з Вікторією, вже всі екскурсії відвідали за два дні й знають Рим вже краще за мене.

– Ти ж знаєш, мені треба було закрити деякі питання, – знову виправдовуюсь, хоча подруга вже сто разів чула всі мої доводи, але все одно докоряє. – Краще я спокійно відпочину тиждень після свята, ніж напередодні сиділа б тут на голках, псуючи настрій собі та іншим.

– Та знаю я, просто так багато справ в один день навалилось, –  каже вже поблажливіше і завмирає, наче прислухаючись. 

– Щось сталося? – слідом за подругою нагострюю вуха.

– Обожнюю цю пісню! – голосно кричить, додаючи гучності, від чого я здригаюсь. Салон наповнює драйвова мелодія, а Адель все ще продовжує верещати. – Це знак, Софіє!

– Коли це пісня по радіо стала знаком? І знаком чого?

– Це знак, що ми маємо сходити на концерт “Sollys”. Він буде на наступному тижні. Тобі сподобається. Вони неймовірні. Чого лише вартує фронтмен, він звісно не на мій смак, але виглядає, як смачне морозиво, – кокетливо облизує губи.   

– Зупинись, заміжня жінка! 

– Навіть і не подумаю. Мацати руками я б звісно не стала, а от дивитись мені ніхто не забороняє, – задумливо закочує очі догори й ми нарешті рушаємо.