1 Розділ

Софія

Навіть не знаю, я більше зла чи втомлена від сьогоднішніх подій, але одне я знаю точно, ноги моєї більше не буде в тому гадючнику, який я раніше називала дружнім жіночим колективом. Як працювати, то скинули на мене і групові, і індивідуальні уроки, а як підняти оклад, так я виявилась стажером. 

Через таке ставлення, я вже починаю сумніватись чи взагалі варто відкривати власну справу, бо замість бажання навчати інших, я і сама можу врешті решт стати такою ж жадібною до грошей та байдужою до людей, як Марина Василівна.

Щосили, штовхаю плечем двері до парадної, бо обидві руки зайняті пакетами з супермаркету, і згрібши вміст поштової скриньки в один з пакетів, дерусь сходами на третій поверх в порожню квартиру.

Подолавши лише перший поверх, я вже відчуваю, що даремно накупила стільки продуктів, бо мій настрій сьогодні ніяк не надихає на створення кулінарних шедеврів. Заспокоює лише те, що половина з цих продуктів напівфабрикати, які ще деякий час будуть лежати в холодильнику, очікуючи на свій зірковий час.

Діставшись потрібного поверху, відчиняю двері квартири й прислухаючись до тиші, ловлю себе на думці що, мабуть, прийшов час завести собі кота, щоб хоч хтось ввечері зустрічав мене вдома і складав компанію довгими зимовими вечорами.

Щойно закриваю двері, як лунає дзвінок мобільного. Та що ж це таке?!

– Я зайнята, – говорю до того, хто мені надзвонює і на чий виклик я не збираюсь відповідати, через брак зайвої вільної руки.

Взута крокую на кухню і кидаю покупки на підлогу, розтираючи долоні, на яких червоніють сліди від важкої ноші. А тим часом мелодія все ще продовжує грати. Хтось дуже наполегливий.

Знявши з плечей рюкзак, намагаюсь намацати в ньому телефон, щоб побачити на екрані ім'я подруги. Аделіна. От тільки її мені й не вистачало під гарячу руку. Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись і не нагрубити подрузі, адже вона не винна, що єдине чого мені зараз хочеться це крушити все навколо. Та вона і не повірить, бо характер в мене не такий. Принаймні вона так вважає.

– Скажи, що ти його вже отримала, – лунає у слухавку збуджений голос подруги, коли я натискаю на заповітну зелену кнопочку.

– І тобі привіт, Аделька, – навмисне називаю її прізвиськом, яке дав їй Вадим, її партнер по танцях, і яке є між нами кодовим словом, що я ображена.

– Вартувало мені залишити вас без нагляду, як ви вже об'єдналися проти мене, – каже жартома, бо знає, що ми з Вадимом не настільки близькі, щоб плести за її спиною інтриги, нехай навіть вигадані. 

– І що ж таке важливе я маю отримати, що ти нарешті згадала про моє існування?

– Ну, Софія, не ображайся. Такий шалений був тиждень, що я не хотіла тебе турбувати. 

– А зараз значить вирішила потурбувати?

Зупинись! Даю собі уявний потиличник.

– Подружко, коли ти стала такою занудою? – запитує спантеличено. – Щось сталося?

– Вибач, – втомлено видихаю, відчуваючи за собою провину, що зриваюсь на подругу. – Важкий день на роботі, – зітхаю, скидаю з себе взуття й несу його в коридор.

– Досить тобі вже батрачити на чужого дядька, – знову починає наставляти мене на істинний шлях подруга. – Ти везеш на собі всю ту шарашкіну контору, а тобою ще й поганяють. Там не те що грошей нормальних не заробиш, та ще й кукухою поїдеш. 

 – І що ти мені пропонуєш? Кинути роботу? – намагаюсь вичавити з себе трохи обурення, щоб звучати більш правдоподібно, хоча це саме те, що я сьогодні зробила. Просто гримнула дверима й пішла не обертаючись. Чи шкодую я про свій вчинок? Ні. Хіба що за рекомендаціями, заради яких я все це терпіла і яких я тепер не отримаю.

– А чому б і ні?! Не останній шматок хліба доїдаєш. З твоїми заощадженнями можна декілька років не працювати, а якщо ті грошики ще правильно вкласти…

– Я не хочу чіпати їх без потреби, – перебиваю подругу, бо вона не вперше натякає, що я б мала вже давно залізти в гроші, що й досі надсилають мені батьки і які я принципово не витрачаю.

– А коли ж настане та потреба? Коли ці тітки ледащі звалять на тебе ще більше роботи й ти загримиш до божевільні з нервовим зривом?

– Тебе послухати, то майбутнє у мене не дуже райдужне, – кажу вже жартома, щоб розрядити нашу розмову, бо подруга значно перегинає палку стосовно мого навантаження. А може і ні.

– Майбутнє у тебе буде прекрасне, – каже натхненно. – Ну як мінімум найближчий тиждень точно, – таємниче додає, а це означає лише одне – вона щось замислила. 

– Оу, то ти передбачаєш майбутнє?

– На жаль ні. Але я близька до цього, – вона сміється, а я так і бачу, як вона в цю мить закидає голову догори. Вона завжди так робить, наче ніхто не бачить, наче тільки для себе, щиро, запально, не соромлячись. Рівень пофігізму до якого я прагну колись дійти, щоб не звертати уваги на те, що про мене думають інші.

– То що я маю отримати? – повертаюсь до початку розмови, бо наші сперечання знову завели нас не в той бік. Як завжди.

– Зовсім ти мені баки забила, – вона вже не така мила, як ще кілька секунд тому. – Конверт. Тобі мали доставити конверт.

– Хвилинку, – притискаючи слухавку до вуха плечем, копирсаюсь всередині пакета з продуктами, куди закинула вміст скриньки. – Я забрала пошту, але там наче були лише брошури.

– Його мали доставити особисто, – незадоволено бурчить.

– Але кинули до скриньки, – поправляю подругу, коли дістаю єдиний конверт серед стопки макулатури.

– Відкрила?

– Та заспокойся вже. Відкриваю я, відкриваю. Ти що оформила на мене заповіт? – вирішую подражнити подругу, поки обережно відриваю край паперового конверта. – А можна мені оті чорні лаковані туфлі на підборах? – додаю сміючись.

– Тіпун тобі на язика. І не роззявляй рота на моїх Джиммі Чу, вони мені й самій ще знадобляться. У мене тут радість в житті, а вона про заповіт згадує. Не дочекаєшся.

– Так-так, і що тут у нас? Будемо раді бачити Вас… весілля… урочистий захід… Рим, – бормочу собі під ніс, пробігаючи очима по матовій картонці кольору м'яти. – Що значить подвійне  весілля? Твоє весілля?