Пролог

Телефонний дзвінок. Як же невчасно. Зовсім невчасно, але я все одно відповідаю.

– До чого ти вже довела красунчика? – спрожогу пред'являє мені претензії Аделіна. – Коли я тебе повела в той клуб він був сексі, а зараз заливається текілою та ще й з поголеною головою.

Моє серце буквально падає на підлогу від її слів.

– Де ти його бачила? – я навіть не уточнюю про кого саме вона говорить, я і так знаю, бо лише його вона називає красунчиком.

– Особисто я його не бачила, але відео з ним облетіло вже весь інтернет. Ти серйозно не в курсі?

– Кинь відео! Зараз!

– І не треба так кричати, я ж не знала, що ти його загубила, – каже трохи приглушено, а на задньому фоні чутно шурхіт. – Все. Відправила.

– Дякую, – кажу вже в процесі відбиття виклику, але чую як подруга додає “І волосся йому поверніть”.

Швидко відкриваю повідомлення та перехожу за посиланням, що надіслала Адель. Це він. Сидить за баром на високому стільці спиною до того, хто його знімає, але я його впізнаю. Навіть поголеним наголо. Господи, навіщо він це зробив?! Оператор під власні коментарі та здогадки про те, хто сидить перед ним, підходить ближче та вітається. 

Моє серце розривається на шматки, коли я бачу сумні очі коханого, але в мить коли він розуміє, що його впізнали, по обличчю розпливається широка посмішка. Фальшива. Натягнута. Я це бачу. Лише той хлопець, що так завзято хоче з ним поговорити  цього не бачить. Поруч з'являються й інші фанати з телефонами в руках, а  отже таких відео буде ставати дедалі більше. 

Як би я не придивлялась до інтер'єру та я зовсім не бачу нічого знайомого. Ми там не були. Хоча і не дивно, бо вигляд самого закладу дуже примітивний та трохи занедбаний. Це має бути якийсь бар для місцевих. 

Ні на відео, ні в підписі до нього немає жодної познаки де взагалі знаходиться це бісове місце.

– Де це може бути? – запитую у Крістіни, коли показує їй те саме відео.

– Знайшовся! – голосно вигукує, тим самим привертаючи увагу друзів, і тепер ми стоїмо купкою та дивимось на екран.

– Хто-небудь знає, де це? – кричу, бо всі просто стоять та дивляться, хитаючи головами.

Вибігаю з кімнати та швидко біжу на кухню до Розіти, що готує для нас їжу. Розіта привітна жіночка середніх років тож не думаю, що вона  засідає в таких місцях, але вона місцева, тому зараз на неї єдина надія.

– Розіто, – вбігаю на її територію.

– О, синьйорита Софіє. Ви зголодніли? – вона ще щось тараторить іспанською, але я не все розумію.

Я почала вивчати її тільки тут, розмовляючи з жінкою, тому зі мною вона завжди багатослівна. Жінка кидається до холодильника, та я зупиняю її, вказуючи на екран з одним єдиним питанням, де взагалі знаходиться цей бар. Вона якийсь час дивиться, поки оператор не починає рухатись, показуючи трохи більше, ніж просто спину хлопця. 

– Це ж забігайлівка Альваро Гарсіа, – сплескує руками жінка. – Що там робить наш хлопчик?

Я б може в черговий раз пожартувала з того, як ніжно вона його називає, але зараз не до цього. Лише після чергового нагадування, Розіта сплескуючи щоразу руками, розповідає де мені треба повернути, щоб дістатись цього місця.

На моє щастя, це зовсім недалеко, лише кілька кварталів, які я біжу щодуху. Відчуваю лише як печуть мої стопи від розпеченого асфальту, а розпатлане волосся прилипає до вологого тіла. Зупиняюсь лише на мить, роблю кілька глибоких вдихів, намагаючись вгамувати серце, що норовить вистрибнути. Та все марно. Я заспокоюсь лише тоді, коли зможу обійняти його. 

Слідом за мною, десь позаду плентаються інші. Я ні на кого не чекаю. У мене своя ціль і я знову зриваюсь з місця. Щойно переступаю поріг бару, мої ноги завмирають, як вкопані. Він сидить на тому ж місці, що і на відео, але біля нього зібралось значно більше людей. Всі вони про щось запитують, підсовують клаптики паперу для автографа, а найсміливіші дівчата знімають з себе одежу та просять розписатися на тілі.

Лише коли поруч зі мною стає Крістіна, розумію, що я все ще стою на місці. Моя свідомість підштовхує мене вперед, але ноги не слухаються, відмовляючись рухатись. Мені було конче необхідно знайти його. Впевнитись, що з ним все гаразд. І от коли він цілісінький та неушкоджений сидить переді мною, мене покинули сили, наче знайти його було моєю місією, а от що робити далі я не знала.